Нещодавно в замітці «Архівний фонд Р.6452. Справи репресованих» я написав про арешт жителя села Шелудьківка Григорія Семеновича Павленка, 1896 року народження. Однак подібного у 1920–1930 роки було чимало. Тому зараз ось вам ще одна вкрай непроста історія. Цього разу про Степана (Стефана) Іларіоновича Рябоконя.

Починається архівна справа вельми цікаво. Так, перший документ в ньому — це довідка про Степана Рябоконя зі Свічанівської сільради Дворічанського району Харківської округи, датована січнем 1931 року.

З документа ми дізнаємося про те, що мешканець хутора Герасимівка Степан Іларіонович Рябокінь, 1892 року народження, за соціальним станом був кулаком як до революції, так і «нині» (мається на увазі 1931 рік). До 1917 року Степан мав:

• хату;
• два сараї;
• клуню (господарська будівля для молотьби та зберігання хліба);
• 100 десятин купленої землі;
• 40 десятин орендованої землі.

З іншого боку, до його спільної з батьком Іларіоном і братами Антоном, Павлом і Дмитром власність входили:

• чотири пари волів;
• два коня;
• три корови;
• сім телят;
• 23 вівці;
• 15 свиней.

А також парова молотарка, сівалка, віялка, два плуга, три борони (знаряддя у вигляді рами з зубами для дрібного розпушування ґрунту) й інший сільськогосподарський інвентар. Використовували Рябоконі у своїй фермерській діяльності найманих робітників в кількості від 2 до 20.

Після революції, аж до 1929 року, майно Степана Рябоконя жодним чином не зменшилося (тобто не постраждало від громадянської війни, не було реквізовано або продано). Потім зі своєї власності Степан Іларіонович сплачував сільськогосподарський податок. Причому на той час досить великий: в сезоні 1927–1928 — 635 карбованців, 1928–1929 — 503 карбованці, 1929–1930 — 360 карбованців. План хлібозаготівель в 1929 році сумлінно виконав.

Однак при всьому цьому в довідці уточнювалося, що виборчих прав Степан Рябокінь позбавлений через:

• використання ним найманої робочої сили;
• службі в білій армії в 1918–1919 роках;
• проведення антирадянської агітації серед місцевого населення.

Засідання Свічанівської сільради, що проходило 25 лютого 1931 року, виявилося в житті Степана Іларіоновича доленосним. На цих зборах місцеві селяни дружно звинуватили в зриві та саботажі хлібозаготівель навколишніх куркулів, на яких потім, як водиться, і донесли. У список «шкідників» потрапили три людини з роду Рябоконів, зокрема Степан.

Уже 3 березня наглядач Дворічанської міліції в якості свідків допитав чотирьох людей (три чоловіки та жінка). Троє з них за національністю були українці та жителі Свічанівки. За соціальним станом всі — бідняки, один з яких в 1924 році навіть жив у Степана Рябоконя як найманий робітник. Враховуючи, що нащадки цих людей і до цього дня можуть жити в околицях Дворічної, їх імена та прізвища вказувати я не буду.

Сумарно з усіх чотирьох протоколів допитів слідує:

• Усі четверо вказували на те, що дуже добре знають Степана Рябоконя.
• Було достатньо докладно перераховано майно, яким володів Рябокінь як до революції, так і після.
• Степан Іларіонович систематично проводив серед односельців антирадянську агітацію, що виражається в публічній відмові брати облігації в обмін на зерно.
• Виступав проти проведення мʼясозаготівель. Активно закликав населення не віддавати худобу радянській владі та на знак протесту різати її самим. Причому авторитет Степана Рябоконя був такий високий, що багато місцевих жителів так і робили. Публічно називав радянську владу грабіжниками.
• Під час колективізації сам відмовився вступати в колгосп і закликав також інших туди не вступати. У підсумку всі жителі хутора, де жив Степан, в колгосп так і не вступили. У 1929 році виступив проти проведення хлібозаготівель, кажучи: «Хліба у нас вже немає, бо його весь відібрали. Ми ходимо голими та босими». З цієї причини інші селяни також відмовилися здавати зерно.
• Спекулював волами та продавав м’ясо та худобу за завищеними цінами.

У той же день, 3 березня, в хуторі Герасимівка у Степана Рябоконя провели обшук, а його самого — заарештували.

7 березня уповноважений Харківського оперсектора ГПУ УРСР по Дворічанському району розглянув матеріали про злочинну діяльність громадянина Степана Рябоконя. Вона проявлялася в тому, що затриманий систематично проводив антирадянську агітацію, спрямовану на підрив заходів радянської влади на селі. Уповноважений угледів у зазначених діях наявність ознак злочинів, передбачених статтями 54–10 КК УРСР (антирадянська пропаганда й агітація) та постановив наступне:

Перед допитом 8 березня Степан Іларіонович заповнив «Анкету обвинуваченого». З 17 пункту документа можна дізнатися про сімейний стан заарештованого. Виявляється, була у Степана Іларіоновича:

• дружина Марфа Василівна, 32 роки;
• син Микола Степанович, 7 років;
• дочка Любов, 5 років;
• син Іван, 3 роки;
• дочка Марія, 2 тижні.

На самому ж допиті Степан Іларіонович вказав, що в 1930 році був заарештований за агітацію проти радянської влади та три місяці сидів у Куп’янському ГПУ. Служив в роки Першої світової війни чотири роки в армії Російської імперії. Детально описав, яким майном володів до 1917 року та після, а також про те, як воно було розділене після смерті Іларіона Рябоконя в 1920 році. Згадав Степан Рябокінь побіжно й про свою службу в білій армії, яка тривала, за його словами, близько місяця. Від звинувачень в агітації проти радянської влади відмовився та винним себе не визнав.

Мабуть, саме з цієї причини 24 березня був допитаний п’ятий свідок, який підтвердив факт проведення Степаном Рябоконем системної антирадянської агітації.

13 квітня уповноважений ГПУ по Дворічанському району склав обвинувальний висновок.

«Проведеним слідством у цій справі встановлено:

Що кулак Рябокінь Степан Іларіонович систематично займався антирадянською роботою, спрямованою на зрив заходів, що проводяться радянською владою в селі, а саме:

у лютому 1928 року Рябокінь селянам, які зібралися біля його двору, говорив: «Навіщо влада видурює у нас гроші та дає якісь папірці, які у нас пропадуть і за які нічого не купиш». Розпитував у односельчан, хто і скільки брав облігацій державної позики й називав їх дурнями. Під час тієї ж бесіди підняв тему хлібозаготівель і потім став закликати селян до того, щоб вони відмовилися вивозити хліб: «Віддасте хліб, залишитеся голодними».

26 серпня 1929 року, незважаючи на позбавлення виборчих прав, Рябокінь прийшов на селянські збори, де не просто виступив знову проти державної позики, а й закликав сільську громаду підписати офіційну відмову від неї. Що і було в результаті зроблено.

У листопаді того ж року, прийшовши на загальні збори жителів Герасимівки, Рябокінь активно закликав односельчан не віддавати радянській владі хліб. Ця пропозиція була прийнята жителями Герасимівки одноголосно. В силу чого план по хлібозаготівлях у вказаному населеному пункті був практично зірваний.

Також восени того ж року під час польових робіт Степан Рябокінь переконував односельців не вступати в колгосп, який, за його словами, «абсолютно нічим не відрізняється від панщини».

У березні 1930 року — розповідав селянам: «Влада, обмінюючи гроші на облігації, готується до війни. Тому необхідно утримуватися. А коли влада зміниться, скоро всіх, хто вступив у колгосп, перевішають». Люди, як і раніше, повірили Степану Рябоконю, через що в 1930 році в Герасимівці, на відміну від інших сіл, колгоспу не існувало.

Постановою Особливої наради при колегії ГПУ УРСР від 21 квітня 1931 року Степан Іларіонович Рябокінь був висланий на три роки в Північний край.

Подальша доля Степана Рябоконя не відома. За непідтвердженими чутками, він разом з іншими кулаками розстріляний в Харкові та похований в районі нинішнього лісопарку.

Реабілітований 22 вересня 1989 року.

Дані про родичів встановлені не були. Хоча у вересні того ж 1989 року управлінням КДБ УРСР по Харківській області начальнику адресно-довідкового бюро були надіслані запити про перевірку адреси та місця проживання:

• Рябокінь Марії Степанівни, 1931 року народження.
• Рябокінь Любові Степанівни, 1926 року народження.
• Рябоконя Івана Степановича, 1928 року народження.
• Рябоконя Миколи Степановича, 1924 року народження.

І, найцікавіше, Рябоконя Степана Іларіоновича. У всіх випадках відповідь була однакова:

Але на цьому наша сьогоднішня історія аж ніяк не закінчується. Не дивлячись на те, що в архівній справі фотографії Степана Рябоконя не було, ми з вами можемо дізнатися, як він виглядав.

Ось він, міцний усміхнений чоловік з бородою, сидить в самому центрі. Жінка поруч з ним — це його дружина Марфа Василівна. А хлопець у ніг — молодший брат Степана, Павло Іларіонович Рябокінь зі своєю молодою дружиною, яку звали теж Марфа. Інші брати — Антон і Дмитро — сидять поруч. Шкода тільки, що їх рідних сестер — Антоніни, Надії і Клавдії — на фото, зробленому в кінці 1920-х років, з якихось причин немає.

Коли Степана в 1931 році заарештували, Павло чим міг допомагав дружині та дітям свого старшого брата. Люди розповідають історію, що одного разу в Герасимівку прийшли якісь документи стосовно чи арешту, чи висилки дружини та дітей Степана Іларіоновича. Головним начальником в Герасимівці був колишній наймит братів, що одружився потім на одній з їх сестер. Як кажуть, дізнавшись про це, Павло взяв кілька пляшок самогону, прийшов в гості до чоловіка своєї сестри та напоїв його до нестями. А поки той був у відключці, підробив документи та таким чином врятував сім’ю свого старшого брата. Однак в середині 1930-х років сам Павло як брат ворога народу був заарештований, а потім з якихось причин звільнений. Його старша дочка Наталя до кінця своїх днів буде згадувати про те, як батько щоночі прокидався з криками: «Радянська влада — найкраща в світі!». З полів Другої світової війни додому Павло Іларіонович так і не повернеться.

Через кілька років після арешту Степана, незважаючи на всі старання родичів, загинула його дружина Марфа і двоє наймолодших дітей. Одні кажуть, що від голоду, інші — що від репресій радянської влади. Вижили лише двоє — дочка Любов і син Микола, виховані в дитячому будинку. Близько 1946–1947 року на Любов Степанівну Рябокінь як на дочку ворога народу було сфабриковано справу. Її було заарештовано, а потім відправлено в табір. Додому в Свічанівку вона повернулася після смерті Сталіна. Але не дівкою, а кульгавою, згорбленою, сивою, мовчазною старою. Померла в 1978 році у віці 52 років.

Єдиний живий син Степана — Микола — з початком війни як син ворога народу був зарахований в штрафбат. В одному з найстрашніших боїв 1942 року в районі Ізюма отримав численні поранення та міг загинути. Але сталося так, що в той день по полю, засіяному мертвими тілами, проходила жінка та врятувала його. Після цього Микола потрапив до тилового госпіталю в Узбекистані. У 1944 році повернувся додому в Свічанівку. Через те, що батько Миколи був засуджений, ніяких преференцій як учасник війни Микола Степанович від влади не отримав. Тобто ветераном війни не вважався. Більш того, саме через «сімейне минуле» навіть в 1950–1960 роки син Степана Рябоконя був обмежений в низці громадських прав.

Про батьків і своє дитинство Микола ніколи нікому не розповідав. Однак, коли 26 березня 1973 року в нього народився молодший син, то назвав його на честь батька — Степаном. У 2011 році Микола Рябокінь помер. Про те, що його батько був реабілітований в 1989 році, він так і не дізнався, бо, незважаючи на офіційні документи, Миколу ніхто не шукав. І тільки в 2012 році завдяки запиту до Державного архіву Харківської області онуки Миколи Анни сім’я Рябоконя нарешті дізналася про реабілітацію Степана Іларіоновича.

Численні нащадки двох братів Петра та Степана спілкуються один з одним понині, періодично збираючись дружною юрбою на сімейні збори. На них з села Колодязне завжди приїжджає голова роду — Степан Миколайович Рябокінь, який, як і всі його предки, що живуть на землях Слобідської України з початку XVIII століття, займається фермерством. Та й прямий правнук Павла Іларіоновича Рябоконя, який написав ці рядки в пам’ять про свою сім’ю, також на таких зборах частий гість…