У другій половині лютого 1883 року в Харківській судовій палаті протягом багатьох днів розглядалась одна вкрай резонансна справа, яка була настільки скандальною, що до неї в буквальному сенсі була прикута увага багатьох ЗМІ всієї Російської імперії. А хлопчаки, які продавали газети на вулицях, припрошливо горлали:

«Сенсація!!!! Харків!!! Полиційний пристав на чолі шайки злодіїв!».

І дійсно, чи чувано колись було, аби співробітник правоохоронних органів виявився винним не в дрібних злочинах, а в тому, що, висловлюючись сучасною мовою, не лише кришував, а й очолював організовану банду! І цілком природно, що така неймовірна для тих часів пригода було непересічною не лише для нашого міста, а й для всієї держави. Проте факт лишається фактом. Перед лицем судочинства 15 лютого 1883 року постали пристав Філіпов і ще 14 осіб.

А суд був довгоочікуваним фіналом попереднього слідства, яке тривало цілих два роки. Задля ясності наведу кілька фактів:

• зібраний за ці роки слідством матеріал ледве вмістився у 16 томів обсягом у 6000 аркушів;
• точна кількість вчинених крадіжок встановлена не була. За 2 роки слідству вдалося довести факт вчинення лише 13 крадіжок на вокзалі та 7 крадіжок у місті;
• сумарна кількість свідків, залучених за справою и викликаних до суду, — 179 осіб, із них не з’явилися 48. Однак за обопільною згодою сторін було ухвалено рішення про прочитання їхніх свідчень;
• як експерти на судовому засіданні були присутні професор психіатрії Ковалевський, лікарі Платонов, Беллін і Сибірцев, а також учителі чистописання Герасименко і Безперчий;
• 10 підсудних втекли й були подані до розшуку, 1 загинув у тюрмі;
• слухання самої справи тривало з 15 по 20 лютого.

Однак перш ніж перейти до самого суду, головував на якому старший голова Харківської судової палати Владислав Ромулович Завадський, а обвинувачем був заступник прокурора Харківської судової палати Олександр Олександрович Башкіров, спробую дуже стисло розповісти про сам злочин і його викриття.

Отже, усе почалося з того, що з осені 1880 року по січень 1881 року на території Харківського вокзалу почастішали крадіжки. Жертвами злодіїв переважно у вечірній час ставали пасажири, а також особи, які проводжали або зустрічали. Діяли злочинці в основному за одним і тим самим сценарієм. Перед самим відбуттям потягу на жертву набігала юрма, окружала, тіснила й принагідно витягала у сторопілої людини гаманець чи портсигар, які швидко передавалися ланцюжком із рук до рук. Здобиччю крадіїв ставали також усілякі валізи та вузлики у вагонах. У ході розпитувань співробітників вокзалу слідству вдалося встановити, що ті дійсно щодня помічали одні й ті самі групи з 6–10 осіб, що гуляли вокзалом і платформою. Також співробітники поліції звернули увагу на те, що коли вокзальні вантажники й самі кондуктори затримували кишенькових злодіїв, за якийсь час останні не кляті не м’яті знову з’являлися на вокзалі. Кілька разів правоохоронні органи влаштовували облави, однак результат був нульовий. З цієї причини у слідства виникли підозри стосовно того, що злодіїв, які зникають у дні облав, попереджає хтось із співробітників поліції.

Урешті-решт на слід шайки крадіїв вдалося натрапити лише тільки тоді, коли судовий слідчий, не повідомляючи поліцію, сам взявся до справи. Увечері 25 січня 1881 року за допомогою артільників йому вдалося затримати на вокзалі кишенькового злодія на ім’я Анашель Курцикес. На попередньому допиті той не лише розповів про шайку кишенькових злодіїв, а й вказав, що усе вкрадене зносилося на квартиру неподалік такого собі Михеля Бенедиктова, де й жили злодії, а також провадився розподіл і приймалися рішення, куди конкретно збути вкрадені речі. Тієї-таки ночі поліція нагрянула на квартиру Бенедиктова і затримала трьох із шайки. А 26 січня співробітниками правоохоронних органів був спійманий нарешті і сам Бенедиктов. Під час обшуку на його квартирі було знайдено документи, що засвідчували особи злочинців. Більшість паперів виявилися фальшивими. Однак головне в них було не це. Через те що всі члени шайки були приїжджими євреями, а наше місто перебувало поза смугою осілості, на багатьох видах на жительство (тобто документах, які підтверджували право жити в нашому місті) стояв підпис поліційного пристава 6-ї дільниці Володимира Володимировича Філіпова.

Саме на цю деталь і звернули увагу слідчі. Ну а далі все пішло за відомим сценарієм: арештовані злочинці стали давати свідчення і здавати поплічників. Виявилося, що члени шайки у більшості своїй були запеклими рецидивістами, що мали за плечима багатий досвід. Устрій її був такий. Усі члени поділялися на три категорії:

1. майстри, що вважалися справжніми кишеньковими злодіями через те, що могли залізти до кишені непомітно та вдало,
2. підручні, тобто злодії менш майстерні;
3. двигуни, до обов’язків яких входило під час крадіжок створювати юрму і тіснити намічену жертву.

На основі цієї структури і вчинялася кожна крадіжка. У разі удачі кожен підручний, прикріплений до майстра, отримував 20 %, ну а двигунам залишалися взагалі жалюгідні крихти.

Надалі (завдяки зокрема й свідченням затриманих крадіїв) слідству вдалося встановити причетність до крадіжок і керівництво шайкою на вокзалі й пристава 6-ї дільниці Володимира Володимировича Філіпова. Біографія його до описуваних тут подій не менш цікава. Виявляється, раніше Філіпов служив у драгунському полку, потому 1865 року почав працювати в харківській поліції, однак за свою «видатну» діяльність там був не лише звільнений, а й потрапив під слідство, що тривало довгі 12 років, проте нічим так і не завершилося. Після цього 1879 року Філіпов знову поновлюється у правоохоронних органах нашого міста і отримує посаду пристава 6-ї поліційної дільниці. Незважаючи на те що (повторюся) із 26 крадіїв, що входили до шайки кишенькових злодіїв, які вчиняли крадіжки на вокзалі, десятьом вдалося втекти, решта 16 із часом опинилася за ґратами. За час їхнього перебування там сталося дві важливі події.

По-перше, за вкрай загадкових обставин у тюрмі загинув «душа» шайки Михель Бенедиктов. Той самий, на квартирі якого жили злочинці та через якого підтримували зв’язок із зовнішнім світом. Після того як він почав давати свідчення і розповідати подробиці про діяльність шайки, навіть атлетична тілобудова його не врятувала: він був насмерть забитий ув’язненими.

По-друге, сам Володимир Філіпов, перебуваючи у тюремному замку, несподівано раптом став поводитися настільки дивно, що в слідства виникли підозри щодо наявності в нього психічного захворювання. Однак проведена надалі лікарська експертиза одноголосно визнала його осудним і таким, що не має психозу. А ще встановила, що «людина він хвороблива і з розстроєною нервовою системою». Тому Філіпов був випущений із тюрми і ув’язнений уже під домашній арешт.

Підсумком усього цього довгого слідства став суд 15 лютого. Як я писав вище, свідчення на ньому давала 131 особа, а свідчення 48 були зачитані. Причому стосовно того-таки Філіпова вони були напрочуд різноманітні. Так, уже знайомий нам Анашель Курицкес зазначав, що харківському поліцейському були відомі всі кишенькові злодії і що він стягував з них по 15 % з кожного вирученого крадіжкою карбованця. А ті, хто вчасно платити відмовлявся, піддавалися покаранню. Підлеглий Філіпова околодковий Россоловський також викрив свого начальника у злочинних діях, розповівши про те, що якось той випустив на волю кілька арештованих раніше кишенькових злодіїв за хабар у розмірі 375 карбованців.

А ось відомий лікар Питра, навпаки, заявляв, що знає Філіпова багато років і, на його думку, підсудний є «безумовно чесною людиною». Тієї самої думки дотримувався і безпосередній начальник Філіпова. Після закінчення судового слідства 20 лютого об 11-й ранку в суді урешті-решт почалася дискусія. Обвинувачувальна промова заступника прокурора Харківської судової палати Олександра Олександровича Башкірова тривала тоді цілих три години. Не володіючи великим красномовством, він зміг зробити свій довгий виступ гранично змістовним. Адже максимально уникаючи тенденційності, Башкіров звів разом увесь колосальний зібраний 12-томний матеріал, але при цьому жодного разу не торкнувся тих фактів, які не були перевірені або доведені слідством. Також усі присутні відзначали, що промова була вкрай енергійною та переконливою.

А захисники підсудних (чотири присяжні повірені, один помічник и приватний повірений) з урахуванням того, що, незважаючи на зібрані докази, Філіпов провину свою не визнав, з не меншою енергією та наполегливістю сукупно обстоювали такі тези:

• організованої банди не було;
• якщо крадіжки на вокзалі й скоювалися, то окремими особами;
• пристав поліційної дільниці Філіпов абсолютно невинний.

Після виступів адвокатів дали останнє слово і самим підсудним. Звертаючись до присяжних, Філіпов промовив:

«Панове присяжні! Я, може бути, був поганим приставом, але шахраєм я ніколи не був! Прошу вас наостанок: не ображайте мене своєю поблажливістю!».

Однак куди більш глибоке враження на присутніх справила яскрава полум’яна промова іншого члена шайки — Ісаака Аксельруда, причому настільки, що у декого навіть проступили сльози.

«Панове присяжні! Я позбавлений уже прав стану та засуджений до заслання до Сибіру. Що на мене чекає в майбутньому — я не знаю, не знаю також, яким буде ваш вирок, але мені втрачати вже нема чого, — все ж я хочу ще раз почервоніти публічно та всенародно проголосити: я крадій! Так, я крав, панове, і крав тут, у Харкові! Проте в шайці я ніколи участі не брав! Хай ваша православна совість доведе на моєму вироку, що ви не поставитеся до мене несправедливо тому, що я єврей!»

Потім настала черга говорити і старшому голові Харківської судової палати блискучому Владиславу Ромуловичу Завадському. Його виступ на суді також тривав близько 3 годин. За його пісумками раді присяжних о 17-й годині був вручений аркуш, що складався лише з 33 запитань. «Лише», до речі, я написав аж ніяк не заради красного слова, бо коли за кілька років Владислав Ромулович головував у харківському суді у скандальній справі таганрозької митниці, то ним раді присяжних було поставлено на вирішення цілих 1311 запитань. Тобто у справі Філіпова завзятий суддя нашого міста був просто непристойно гуманним.

Після цього члени ради присяжних пішли на нараду, яка тривала не більше не менше до 21-ї години.

У підсумку:

• було визнано доведеним існування злочинної шайки;
• підсудні Курицкес, Брескін, Кітман, Бородецький, Лемкін і Коган були визнані винними у проживанні за підробними паспортами та такими, що заслуговують на поблажливість;
• у скоєнні крадіжок, в участі в шайці як член шайки підсудний Курицкес був визнаний винним, проте таким, що заслуговує на поблажливість;
• підсудні Брескін, Кітман, Бородецький, Шистер, Блюменсон, Лемкін, Коган, Герць, Шейнін були також визнані повністю винними у скоєнні крадіжок і участі в шайці. При цьому двом із них, а саме Шейніну і Блюменсону, радою присяжних було надано поблажливість;
• підсудні Рак і Берліс були визнані такими, що не скоювали крадіжки, проте належали до шайки;
• підсудні Аксельруд і Мошкович повністю виправдані.

Що ж до пристава поліційної дільниці Філіпова раді присяжних на розгляд було поставлено 3 запитання. За першими двома з них:

1. чи винний Філіпов у тому, що, перебуваючи на посаді поліційним приставом 6-ї дільниці міста Харкова і бувши зобов’язаним за службою переслідувати викрадачів чужої власності та викривіти осіб, що скоювали в місті викрадення, він, Філіпов, 1880-го та 1881 років усупереч своїм обов’язкам не затримував осіб, що підозрювалися в скоєнні цих злочинів, незважаючи на завідомо для нього достатні для того підстави й причини?
2. якщо Філіпов винний із попереднього запитання, то чи винний він також у тому, що означене злочинне діяння скоїв не з нерадіння, а навмисно, знаючи достовірно, що в Харкові, навіть у ввіреній йому дільниці, мешкають особи, що скоювали спільними силами, організувавши злочинну із себе спільноту, кишенькові крадіжки, і бажаючи тим приховати злочинців і сліди злочинних дій спільноти? —

відповідь ради присяжних була:

«Так, винний, але заслуговує на поблажливість».

А ось із третього запитання:

«Чи отримував Філіпов від осіб, що завідомо для нього скоювали злочини, гроші чи інші подарунки?» на загальний подив та шок усіх присутніх на суді відповідь ради присяжних була: «Ні, не винний».

Після чого Мошкович був звільнений з-під варти, а Філіпов залишений під домашнім арештом. Мешканці нашого міста та представники ЗМІ завмерли в очікуванні вердикту.

Але лише за кілька днів, 22 лютого о 16:00, Харківська судова палата оголосила своє рішення у цій справі, а саме:

• колишній пристав поліції Філіпов засуджувався до виключення зі служби, позбавлення чинів та орденів, станових прав і переваг, а також заслання до Олонецької губернії із забороною покидати її протягом 1 року;
• 12 членів злодійської шайки засуджені до ув’язнення в арештантські роти терміном від 1 до 4 років.

Проте на цьому наша сьогоднішня історія не закінчилась. Адже подальша реакція тодішнього суспільства та ЗМІ на цей судовий вирок була аж ніяк не однозначною. Хтось обурено писав про те, що «наші присяжні і тут побачили лише просте шахрайство і головного винуватця засудили заслати з Харківської губернії до Олонецької… Злочин пристава Філіпова погано кваліфікований, це геть не проста крадіжка і ще менш просте шахрайство. Адже це змова агента суспільної охорони проти спільного блага, це змова агента цієї охорони проти мирних жителів з метою їх пограбування. Це, словом, найбільший злочин громадянина не проти громадянина, не проти певної юридичної особи, це — злочин проти всіх громадян, проти самих підвалин, на яких вибудовано державу! Це пора б зрозуміти, пора б пам’ятати, що у подібних випадках шляхетність і поблажливість просто ганебні…»

Інші ж у відповідь зауважували, що заслужене покарання у вигляді заслання та обмеження прав не можна прирівнювати до простої подорожі. І загалом, уже краще вирок м’який та поблажливий, аніж суворий. Оскільки милосердя та співчуття до грішника є непохитною християнською істиною!

А треті запитували, чому тоді святе співчуття та поблажливість у суді стосуються лише поодиноких осіб, що потрапляють на лаву підсудних із чиновного та поліційного світу? І вказували на той факт, що під час судового розбирання багато поліційських, викликаних як свідки, були захапані на тих само злочинах, що й Філіпов. А між тим надалі вони не лише не були піддані суду, а й залишилися на своїх посадах.

Завдяки ось таким дискусіям та обговоренню справи в ЗМІ та суспільстві у Російській імперії ще багато років заарештованих та підданих суду співпрацівників правоохоронних органів стали називати саме прізвищем харківського поліційного пристава — «філіпови». Ну а сам харківський судовий процес через викликаний ним резонанс назавжди увійшов до історії не лише нашого міста, а й усієї України.