Близько року тому в замітці про історію харківської міліції я опублікував фрагмент спогадів співробітника правоохоронних органів товариша Мельникова, пов’язаний із його роботою в харківській міліції в 1920 році. Зараз у більшості людей ті роки (з цілком обґрунтованих, до речі, причин) асоціюються насамперед із червоним терором, доносами та репресіями. Однак окрім усього цього була в нашому місті ще й звичайна злочинність, із якою необхідно було боротися звичайним співробітникам міліції, у яких не завжди був досвід, а проблеми якраз були, ще й чималенькі. Мова в сьогоднішній замітці піде саме про це. Розпочати я хотів би з того, що 1926 року на сторінках журналу «Вісник радянської юстиції» були опубліковані дві статті під спільною назвою «Замітки слідчого», автором яких був такий собі «Р. С.».

Проблематика в них була піднята (як для Харкова, так і для молодої держави в цілому) досить актуальна. Так, в одній із них автор відзначає той факт, що в Кримінально-процесуальному кодексі наявна значна прогалина: відсутність  будь-яких указівок з приводу упізнання (пред’явлення) особи як слідчої дії. Хоча акт пред’явлення підозрюваного потерпілим чи свідкам та впізнання його, особливо з-поміж інших осіб та при співпадінні з даними раніше прикметами, може відіграти вирішальну роль у розслідуванні злочину. Адже деталі зовнішності, манер, голосу та одягу злочинця мають величезне значення. Потім співробітник правоохоронних органів поділився своїм особистим досвідом з цієї теми: «У моїй практиці співучасник розбійного нападу був упізнаний та обвинувачений завдяки особливості вимови, що відпечаталась у пам’яті потерпілих. В іншому випадку співучасниця крадіжки, що стояла біля воріт “на цинку”, була впізнана за одягом перехожим, що випадково помітив її». А потім резюмує написане: впізнання при такому пред’явленні слугує значним доказом, через що слід застосовувати його в процесі розслідування, користуючись ст. 114 КПК (застосовно). Проте при цьому, звісно, мають бути вжиті певні гарантії задля уникнення помилки чи навіювання.

В іншому матеріалі анонімний співробітник правоохоронних органів нашого міста звертає увагу на таке. Виявляється, у практиці міліції в середині 1920-х років установився такий порядок, за яким:

1. слідчий виїжджає на місце події, навіть коли це самогубство чи нещасний випадок;
2. потім вчиняє необхідні слідчі дії, як-от огляд тіла, місцевості тощо;
3. після чого у разі невиявлення ознак злочину справа не порушується, а всі матеріали передаються до органу дізнання із відповідними вказівками;
4. у решті випадків слідчий не виїжджає сам узагалі, а робить розпорядження міліції про вчинення тих чи інших дій дізнання.

Усе це, на думку автора, не є законним. Адже в ст. 112 КПК написано, що слідчий зобов’язаний, отримавши відомості чи матеріали про злочин, що стався в його дільниці, стати до провадження слідства, склавши про це постанову. Безумовно, отримання інших відомостей (про самогубство чи нещасний випадок, що сталися в його дільниці) не зобов’язує слідчого стати до провадження слідства. Однак не ставши до останнього, слідчий позбавлений права вчиняти слідчі дії на огляді тіла чи місцевості, а також давати вказівки органу дізнання, оскільки підставою для перерахованого є лише прийняття слідчим справи до свого провадження. Разом із тим за будь-яким повідомленням про нещасний випадок у його районі слідчий зобов’язаний заводити справу та складати постанову про розпочаття її. Однак розпочаття справ із доволі непевних підстав у вигляді, прикладом, повідомлення до міліції про «таємничу смерть громадянки 79 років» чи «таємничу» загибель громадянина П., що кинувся під трамвай, на думку автора «Заміток слідчого», недоцільне. Адже тим самим воно загромаджує камеру справами, що підлягають скеруванню на припинення за відсутністю факту злочину. Отже, можна дійти висновку, що необхідно:

1. будь-яке повідомлення в міліцію про самогубство чи нещасний випадок, що сталися, ставити під сумнів: а чи дійсно наявний результат злочинних дій;
2. далі залежно від вирішення цього питання слідчий має або скласти постанову про відкриття справи, або ж, навпаки, відмовити в провадженні слідства.

А завершуються  «Замітки слідчого» так:

«Огляд же тіла самогубця чи ж місця самогубства без попереднього складання постанови про наявність справи позбавлений юридичної підстави».

Більше на сторінках юридичних журналів «Замітки» не виходили. Може, в автора натхнення пропало, може, актуальні проблеми скінчилися, а може, і заарештували його за таку надмірну відвертість. Хтозна, часи-то були тоді складні.

Проте при цьому факт залишається фактом: проблема загромадження міліційних дільниць Харкова документами у середині 1920-х років дійсно була вельми нагальною. Надходження справ у той час не регулювалося взагалі жодними правилами і залежало лише від бажання судді чи прокурора, із якими у суперечки слідчий вступити, природно, не міг.
І далеко не завжди питання про направлення справи слідчому вирішувалося з точки зору доцільності та необхідності провадження слідчих дій, а навспак — частіше бажанням чимшвидше позбутися справи.

Через це кількість справ у камерах народних слідчих тоді, за відгуками сучасників, у прямому сенсі набувала все більш і більш загрозливих розмірів. Уживані для боротьби з цим заходи, як-от: розвантаження дільниць та часті обстеження їх прокуратурою, до жодних чи майже до жодних позитивних результатів не приводили. Проте погодьтеся: за кількості 200–300 справ у дільниці вимагати від одного слідчого поміркованої роботи, повного та всебічного охоплення всіх справ, плана в роботі й — головне — швидкого розслідування просто марно. Провадити слідчі дії в усіх справах протягом одного місяця слідчий не мав елементарної фізичної можливості. Усе це призводило до того, що частина слідчих справ по кілька місяців лежала, як то кажуть, без руху, а термін попереднього ув’язнення затриманих під вартою настільки затягався, що викликав уже порушення законодавства. А якщо додати до всього цього той факт, що слідчий апарат тоді в Харкові був ще й вельми молодий, то створення нормальних умов для роботи слідства ставало не просто актуальним, а життєво необхідним.

Досить гостро стояла в Харкові й проблема хуліганства та пияцтва. Для боротьби з цим у жовтні 1925 року на міжвідомчій нараді було ухвалено рішення про вжиття таких заходів.

1. Напередодні днів відпочинку продаж спиртних напоїв здыйснювати до 12-ї години дня, а після, а також у самі дні відпочинку заборонити взагалі. (Правда, продаж пива такому обмеженню не підлягав.)
2. Відкрити в Харкові на додачу до однієї вже наявної чергові камери народного суду для розбору справ про хуліганство.
3. За легке хуліганство і появу в п’яному вигляді штрафувати на місці до 5 карб.
4. Про випадки пияцтва й хуліганства членів професійних спілок одразу ж повідомляти в спілки та місцькоми.
5. Скоротити кількість місць продажу спиртних напоїв у робочих районах.
6. Продаж спиртних напоїв неповнолітнім категорично заборонити.
7. Заснувати спеціальні лікарські камери протверезіння при Наркомздоров’ї.
8. Посилити судове переслідування і провести низку показових процесів.
9. Залучити ЗМІ для активної роботи проти пияцтва й хуліганства, що розвинулися.

Практично рік потому на пленарному засіданні Харківської міськради начальником Харківської міської міліції та розшуку товаришем Корольковим була зроблена доповідь про діяльність міліції та розшуку. Виявляється, що до того часу кількість співробітників правоохоронних органів у нашому місті усього складала близько 1600 осіб. Однак через прогресивне зростання кількості населення їх було недостатньо для повного відправлення функцій і завдань, покладених на міліцію і розшук. У першу чергу поповнення новими кадрами і збільшення чисельності потребувала зовнішня міліція для несіння постової служби. Торкнувшись питання злочинності, начальник харківської міліціі навів такі дані за 1925 рік:

• зареєстровано 12 356 злочинів, з-поміж яких розкрито близько 12 000. (Не знаю, як у вас, проте особисто в мене цифра розкриваності викликає — з урахуванням вищеописаної проблеми завантаженості справами — величезні сумніви.);
• боротьба з хуліганством велась і ведеться посилено й систематично. Хуліганство, що розрослося до жовтня 1925 року та було зареєстроване у кількості 242 випадків, завдяки вчасно вжитим заходам (посилення кінних роз’їздів, збільшення зовнішніх постів) значно пішло на спад і наразі складає приблизно 50%.

За цією доповіддю було прийнято резолюцію, у якій окрім високих успіхів була відзначена також і проблема величезної плинності особового складу (особливо рядових міліціонерів), що виявилася в уході 1432 осіб за рік. Причина такого стану справ була результатом все ще слабкої матеріальної забезпеченості співробітників і дуже важких умов їхньої роботи через неукомплектованысть штату. Було чесно визнано й те, що названі явища стають непереборною перешкодою на шляху виховання більш кваліфікованих кадрів. І в цілях подальшого покращення та вдосконалення роботи міліції та розшуку в Харкові були ухвалені рішення:

• про подальше збільшення заробітної плати співпрацівників міліції та розшуку з нового бюджетного року,
• про розробку в терміновому порядку питання про впровадження в системі поступового підвищення заробітної плати робітників міліції та розшуку залежно від строків перебування їх на службі,
• про визнання необхідним нагородження за видатні та самовіддані дії окремих працівників.

Звісно, все це — лише мала частина реалій, із якими стикалися в своїй роботі рядові працівники міліції та слідчі міста Харкова в середині 1920-х років. Щиро переконаний, що серед них було чимало чесних, порядних і професійних людей, одержимих своєю справою, чиї життя та діяльність стали невід’ємною частиною історії нашого улюбленого міста.