З-поміж університетських викладачів, які відіграли найважливішу роль у становленні видатного юриста, нашого земляка Максима Максимовича Ковалевського в роки його навчання на юридичному факультеті Харківського імператорського університету, Леонідові Євстафійовичу Владимирову за правом належить одне з перших місць. Та й сам Максим Ковалевський у своїх  мемуарах пише про свого вчителя з надзвичайною теплотою й захватом таке.

«…Одним із улюблених лекторів був єврей, прийнявший протестантизм. Його звали Леонідом Євстафійовичем Владимировим. Він був гарний, добре володів словом, виступав іноді у кримінальних процесах, і ми йшли за ним у суд стільки, аби чути його, скільки й молодого товариша прокурора, що прибув із Москви й швидко завоював усі симпатії. Це був ніхто інший, як відомий нині всій Росії Анатолій Федорович Коні. Мені вдалося чути його в одному з гучних процесів, що поклали початок його репутації. Розум, краса і шляхетність мови, багатство образів, тонкий, стільки ж психологічний, скільки і юридичний аналіз, уміння вчасно зробити вдалу цитату — і понад усе це щирий пошук судової правди, готовність знайти пом’якшувальну обставину, бажання не нашкодити підсудному гонитвою за ораторськими ефектами і здатність у блискучій імпровізації, що особливо виступала у захисних промовах, — усе це разом узяте примушувало дивитися на нього як на якесь диво стільки ж природи, скільки й мистецтва. Він не проголошував громоносних промов на кшталт публічних обвинувачів Франції, він не ґвалтував також свого голосу, але сам цей голос був настільки звучним, вимова такою чіткою, що, стоячи навіть у найвіддаленіших рядах, легко було чути будь-яке його слово. Я кажу “стоячи”, бо публіки набивалося так багато, що нема куди було яблуку впасти. Нові суди щойно запроваджувалися в Харкові. Вони притягали до себе загальну увагу. Судоустрій та судочинство зробилися вперше в Росії популярними предметами. Ми жваво цікавилися судом присяжних, судовою експертизою і меншою мірою теорією прямих та дотичних доказів. На всі ці питання давав нам відповідь у своїх лекціях і книжках молодий приват-доцент Владимиров, який замислив влаштувати й показовий розгляд процесів у самій будівлі університету. Я виступав на них то в ролі обвинувача, то в ролі захисника й, нарешті, судді з безпристрасним резюме голови…»

А потому так само він відгукувався про Владимирова як про одного з найкращих викладачів і вчених на факультеті загалом. Високої думки про Леоніда Євстафійовича та його книжки був і вищезгаданий уславлений юрист Анатолій Федорович Коні, який відгукувався про нього з великою теплотою та повагою. Та й не один він.

Але незважаючи на таке визнання кращими юристами тоді, у наші часи ім’я Владимирова мало кому що каже. А захоплені відгуки про нього того-таки Максима Ковалевського й Анатолія Коні не дають повністю відповіді на запитання:

• чому Владимирова так любили студенти?
• чому, коли він виступав на судах як адвокат, усі прагнули почути його виступи?

І багато інших. Саме на них ми й спробуємо знайти відповіді у сьогоднішньому матеріалі.

Почну з того, що, перш ніж стати професором кримінального права в Харківському університеті, Владимирову довелося подолати вкрай тернистий шлях. Коли 1866 року після закінчення навчання Літман (саме таким було ім’я нашого героя) подав прохання про залишення його стипендіатом на кафедрі кримінального права, керівництво юридичного факультету більшістю голосів його прийняло, однак із застереженням, що той, бувши євреєм, підпадає під дію ст. 1395 (IX том Зведення законів Російської імперії).

Завдяки цьому дозволові Владимиров зміг написати кандидатську дисертацію «Досліди з кримінального права. Про невигідні замахи». Після цього він знову подає прохання, цього разу вже для отримання звання приват-доцента. Однак законодавство Російської імперії мало низку обмежень щодо прав осіб іудейського віросповідання, тому керівництво юридичного факультету клопотало про отримання відповідного дозволу вже перед самим міністром народної просвіти — графом Іваном Давидовичем Деляновим. Відповідь була категорично негативною з тієї простої причини, що Делянов, як писали сучасники, «вважав узагалі незручним допускати осіб єврейського закону до викладання наук юридичних, політичних і історичних, заснованих головним чином на засадах істинних християнських релігій».

Зрештою для того, аби залишитися на юридичному факультеті й служити Феміді, наш герой прийняв украй непросте рішення і змінив віросповідання. І вже в вересні того ж таки 1866 року подав професорові Олександру Івановичу Палюмбецькому дисертацію на тему «Основні риси теорії доказів за засадами сучасної науки». Перша (так звана пробна) лекція, прочитана Владимировим, відбулася 16 грудня 1866 року і називалася «Про засоби захищення обвинувачуваного від неправильних вироків в усному і гласному провадженні». 1868 року він витримав випробування на отримання ступеню магістра кримінального права й судочинства.

А з 15 травня 1870 року по 15 вересня 1872-го талановитий молодий юрист указом Міністерства народної просвіти був спрямований за кордон. Причина — вкрай проста. Уся справа в тому, що в ті часи керівництво юридичного факультету вважало за необхідне, щоби кожен молодий викладач ознайомився з методами викладання свого предмета в Європі. Після повернення звідти та захисту 1873 року докторської дисертації на тему «Суд присяжних» рада Харківського університету затвердила Владимирова у ступеню доктора права, а також обрала екстраординарним професором за кафедрою кримінального права й судочинства.

З 1872-го по 1878 рік Владимиров читає лекції з предмету «енциклопедія права» і викладає кримінальне судочинство. 1878 року він знову прямує до Європи для поглиблення своїх знань з питань, що його цікавлять. А наступні роки життя Владимирова було міцно пов’язаним із кафедрою кримінального права і судочинства, де він щотижня читав 6 годин лекцій. У жовтні 1893 року, уже в званні заслуженого професора, Владимиров, що виховав чимало чудових учнів, пішов у відставку.

Однак життєвий шлях Леоніда Владимирова — це не лише викладацька діяльність. Адже ще з кінця 60-х років Владимиров почав виступати на судових процесах як адвокат. Газетні репортери в своїх матеріалах відзначали, що кожен виступ Леоніда Євстафійовича слухався з особливою увагою і великою цікавістю через красномовність оратора. Тож наш герой був улюбленцем не лише студентів, що, як ми вже знаємо, ходили до суду, аби послухати його виступи, а й представників ЗМІ, а також публіки.

А сам блискучий професор-адвокат береться за найрізноманітніші та найскладніші справи. Наприклад, 1883 року Владимиров виступає захисником колишнього декана юридичного факультету Андрія Миколайовича Стоянова. Окрім спільної роботи в Харківському університеті адвоката і підсудного пов’язувала також газета «Південний край». Адже саме Стоянов був її першим головним редактором, а Владимиров — одним із тих, чиї матеріали було опубліковано у самому першому номері газети 1 грудня 1880 року. Потому тексти Владимирова на різноманітні теми продовжували виходити на сторінках цього видання. До того ж із таким успіхом, що його роль було відзначено в матеріалах, присвячених 20-річчю газети. Ну а виклик редакторів чи авторів «Південного краю» до суду за опубліковані «достовірні» матеріали, як ми знаємо, для Харкова був справою стандартною. Багато в чому ці суди було виграно завдяки участі успішних адвокатів, зокрема Владимирова.



У листопаді 1880 року Владимиров був адвокатом у скандальній «Справі без доказів». Однак журналісти в своїх репортажах чесно визнали: «Характерна за своєю побутовою обстановкою, справа ця була ще цікава й тому, що захисником головного обвинувачуваного виступив талановитий професор Харківського університету Л. Є. Владимиров».

Не вдаючись до подробиць цього вкрай складного судового процесу, про який я, гадаю, ще якось напишу, скажу лише, що зрештою присяжні засідателі винесли вердикт, що повністю виправдав усіх обвинувачуваних. Ну а слава Владимирова як успішного адвоката лише посилилась.

1884 року він захищає на суді відставного полковника Сабо, якого обвинувачували у зловживаннях у військовому господарстві.

У 1889–1891 роках виступає захисником на суді поручика Михайла Самойлова, якого обвинувачували у навмисному вбивстві підосавула Оренбурзького 1-го козачого полку Бенедикта Лебедева, переконливо довівши, що саме важкість отриманої його підопічним образи з точки зору військової честі, а також побоювання нового удару пляшкою поставили Самойлова у стан необхідної оборони. Тому це вбивство слід розглядати не як навмисне, а як таке, що скоєне у порядку самооборони.  

Саме Владимиров на суді 1891 року поставив питання про освідчення розумових здібностей селянина Сергеєва, якого обвинувачували у вбивстві 8 березня 1890 року начальника станції «Прохорівка» Курсько-Харківсько-Азовської залізниці, до того ж зміг довести, що його підзахисний скоїв злочин у нападі хвороби, викликаної тривалим пияцтвом, настільки переконливо, що окружний суд ухвалив зрештою віддати Сергеєва на піклування його батьків.

Повторюсь: усе перераховане вище — лише мала частинка діяльності адвоката Владимирова, одним із підсумків якої стало видання 1892 року книжки під назвою «Леонід Владимиров. Захищувальні промови і публічні лекції», де було зібрано тексти його 14 промов у суді, 6 публічних лекцій та 4 ювілейних промов.

У передньому слові автор ідеї книжки і її укладач  — колишній студент юридичного факультету Харківського університету Петро Валерійович Каменський пише таке.

«Мій шанований учитель, професор Л. Є. Владимиров, ще минулоріч, поступаючись моєму проханню, погодився на видання окремою книгою вцілілих його судових промов та публічних лекцій, свого часу надрукованих у різних часописах. Вельми вдячний професорові за наданий мені дозвіл, я випускаю в світ цю збірку у переконанні, що вона містить у собі матеріал, не позбавлений інтересу».

На завершення також бажав би зазначити, що наприкінці XIX сторіччя питання, чи можуть професори-юристи провадити адвокатську практику, було достатньо дискусійним у суспільстві і мало як своїх палких прихильників, так і не менш запеклих супротивників. Перші, обстоюючи свою думку, наводили приклад чудового харківського професора й успішного адвоката Леоніда Владимирова.

Також під час своїх виступів Леонід Владимиров не лише захищав підсудних, а й озвучував низку злободенних питань щодо роботи самого суду, прикладом: «При цьому не можна не висловити ще бажання, аби експертів на суді було якомога більше й аби між ними були представники всіх елементів суду, тобто обвинувачення, захисту й суду».

Однак за таку активну позицію щодо залучення до судових справ експертів Владимиров періодично зазнавав досить гострої критики. Що, у принципі, геть не дивно, адже для тих часів це було чимось новим і незвичайним. І реакція на такі інновації наприкінці XIX сторіччя траплялася й така:

«У науці, щоправда, є думка більш чи менш подібна — думка професора Харківського університету п. Владимирова, який називає всіх загалом лікарів-експертів ученими суддями; але така думка п. Владимирова визнано наукою такою, що не витримує критики. Та й самі лікарі останнім часом не претендують на щось подібне».

Виступав також Леонід Владимиров і за реорганізацію адвокатури, пояснюючи всі плями й тіні на ній порядком і характером судових дискусій та зазначаючи, що в беззмістовних, переповнених фразерством і грубими пересмикуваннями промовах захисників полягає головна причина замішання присяжних засідателіх, яких збивають із пантелику, їхніх сумнівів та коливань, що призводять до несправедливих виправдувальних вироків. Радикальним засобом проти цього зла, на думку Владимирова, може служити обмеження свободи адвокатських промов шляхом надання голові, членам суду, присяжним і прокуророві права робити допит у формі пропозиції захисникові пояснити та розвинути свої докази, роз’яснити неясні місця. А детальніше погляди Леоніда Євстафійовича на теорію формальних доказів, спосіб захисту «принципу внутрішнього переконання», а також проєкт кримінального захисту були викладені в IV–V главах книжки 1889 року «Реформа судових статутів у зв’язку із сучасним станом судочинства».

А підсумком наукової, викладацької й адвокатської діяльності Леоніда Владимирова були  книжки, на сторінках яких він висловлював переконання, що світло для криміналістики блимне не з кабінету юриста, а з клініки психіатра й лабораторії психолога. Саме його ідеї, сформульовані там, надалі поклали початок розробці проблем судово-психологічної експертизи. Також у своїх працях Владимиров уперше запровадив до наукового обігу термін «психологія кримінального процесу», під яким він розумів «психологічне обстеження як скоєного злочину, так і доведення». З урахуванням того, що тематика і питання в них були для того часу вельми актуальними і навіть революційними, для розуміння Владимирова як видатного вченого дозволю собі тут навести хоча б стисло його бібліографію.

1870 — «Про значення лікарів-експертів у кримінальному процесі».

1873 — «Суд присяжних».

1877 — «Психологічні особливості злочинців за новітніми дослідженнями».

1881 — «Учення про кримінальні докази» (неодноразово перевидавалося).

1888 — «Учення про кримінальні докази» (до 1917 року було перевидане ще 2 рази, а в наш час чергове його перевидання було 2000 року, досі вважається «чудовим подарунком для юристів, істориків права, студентів і викладачів юридичних факультетів»).

1889 — «Підручник російського кримінального права».

1901 — «Психологічне дослідження в кримінальному суді».

Звісно, усі ці фундаментальні праці були створені й вперше видані у нас.

Тож для нашого міста Леонід Владимиров був особою в усіх сенсах дійсно легендарною. Саме з цієї причини закінчити сьогоднішній текст мені б хотілося його словами, які були написані ним у передмові до виданої 1911 року в Санкт-Петербурзі книжки «Advocayus miles. Посібник для кримінального захисту», на щастя, перевиданої в наш час. На мій погляд, вони ідеально відбивають саму сутність професії адвоката.

«Хто не був захисником, той не відчував бадьорих радощів від усвідомлення наданої допомоги пригнобленому, той не зрозуміє, що дає наснагу зносити зверхність бюрократії, що льодовим своїм словом і жестом намагається виразити адвокатурі свою внутрішню неповагу, ніби стримувану самою лише вихованістю. У найважчі хвилини свого життя адвокат може себе втішати радісним усвідомленням, що він завжди відгукувався на волання життя і “милість до падших закликав”».