Працюючи з документами, пов’язаними з усілякими злочинами та судами в XIX–XX сторіччях, я все більше й більше переконуюсь у тому, що цей аспект минулого нашого міста та краю подібний до бездонної скарбниці, у якій можна знайти історії на геть різні теми. Причому всі вони настільки різнопланові і викликають настільки різні емоції, що дуже складно виділити деякі в окремі. Одні з них викликають сміх та посмішку, інші примушують пильно замислитись і задати собі питання, а як в цьому випадку вчинив би сам. Ну а треті можуть занурити в сум чи навіть шок. Тому в сьогоднішніх «Справах минулих» буде місце всьому переліченому.

Почну я з того, що деякі пригоди до суду просто не доходили, оскільки потенційна жертва злочину виявляла винахідливість, гідну захвату.

Так, у грудні 1883 року під Харковом стався досить курйозний випадок, який ЗМІ охрестили «спритний маневр». Суть пригоди така. На Зміївському шляху вночі кілька грабіжників напали на такого собі пана Зюбанова, що повертався до нашого міста. Однак, коли кінь його був зупинений, Зюбанов, маючи при собі чималеньку суму, не розгубився й у відповідь на вимогу віддати всі гроші заявив нападникам, що він такий самий грабіжник і бандит. Саме з цієї причини й повертається до Харкова так пізно. Проте цього разу, мовляв, грабіж на великому шляху був не такий вдалий, як зазвичай. На пропозицію грабіжників поділитися Зюбанов дістав із кишені 15 карбованців та 9 із них віддав злочинцям. Ті повірили йому, прийшли у захват від такої щедрості і, не ставши обшукувати, подорожнього відпустили. Хто зна, що було б із паном Зюбановим, якби не його винахідливість, і чи не втратив би він уночі на безлюдному шляху лише гроші.

Набагато курйозніший та скандальніший випадок стався в нашому місті 20 лютого 1884 року. Щоправда, закінчився він, на превеликий жаль, трагічно.

Того дня в будівлі харківського вокзалу в жіночій вбиральні близько 15.00 однією зі співпрацівниць була виявлена повішена жінка, яка, за словами оточуючих, вчинила самогубство.

Ясна річ, що після цього до дамської кімнати набігло чимало публіки, що палала одвічною метою — повитріщатися. Серед цієї юрми за щасливою випадковістю трапився і студент медичного факультету Харківського імператорського університету. Після того як збігли перші хвилини переполоху й розгубленості, майбутній ескулап зміг пробитися крізь натовп до повішеної і, взявши її за руку, виявив слабке, ледь помітне биття пульсу. Цілком природно, що, виявивши ці ознаки життя, студент не завважив для себе можливим полишити помираючу без допомоги й тут-таки закликав оточуючих допомогти йому зняти тіло з паска й розрізати зашморг. І мабуть, усе б закінчилося після цього добре й жінка за допомогою юного медика була б врятована, якби не одне «але»… Уся справа в тому, що посеред присутніх виявився станційний жандарм, який у відповідь на вимоги студента заявив (дослівно), що «до прибуття судового слідчого тіло мусить лишитись у такому самому положенні, у якому воно було знайдено». І палкі доводи юнака, що апелював до співчуття й людяності, а також нарікання юрби не справили на співробітника правоохоронних органів жодного враження. Відповідь на них була одна й та сама: «Не маєте права. Не можна. Не наказано». Щоправда, слід зазначити також, що й самі присутні громадяни повелися, на превеликий жаль, геть не належним чином. Адже, попри благання студента, ніхто з них, побоюючись гніву станційного жандарма, не наважився допомогти. Зрештою хвилин за 10–15 нарешті прийшло керівництво. Станційний фельдшер перевірив пульс нещасної і, зрозуміло, не виявив абсолютно ніяких ознак життя. Жінка була мертва. Зате всі формальності було дотримано, ну а биття пульсу молодому студенту, що не був дипломованим лікарем, через його недосвідченість просто, мабуть, привиділося. Тож суду згодом жодного не було. Загалом, як то кажуть, і сміх і гріх. Щиро втішає, що в наш час така історія трапилася навряд чи. Та й станційного жандарма було б покарано.

Однак заради справедливості все ж бажав би зауважити, що описаний вище випадок був не нормою у нашому місті, а скоріше виключенням. Адже в тому-таки січні 1902 року Харківське губернське у земських справах присутствіє ухвалило піддати суду весь медичний персонал земського родового притулку на чолі з його директором професором Ясинським за недбалість, яка призвела до смерті породіллі від зараження крові.

А на продовження медичної теми дозволю собі як приклад навести розповідь про ще два суди, що відбулися в нашому місті.

Так, 4 березня 1889 року Харківський окружний суд розглядав справу про лікаря Юлія Юлійовича Мотте, якого місцева лікарська управа звинувачувала за відмову у наданні допомоги хворому. Суть цієї події зводилася до такого. Улітку 1888 року близько 12-ї години ночі, коли лікар вийшов із цирку Нікітіних, до нього підбіг архітектор Альфред Карлович Шпігель із проханням поїхати з ним на Основу для надання медичної допомоги його помічникові Томашевському, який спливав кров’ю після нападу грабіжників. Мотте відмовився, мотивувавши це тим, що він хоч і лікар, проте не практикуючий, а також, бувши одним із завідувачів бактеріологічної станції медичного товариства, не має необхідних знань у хірургії. Однак, попри все це, Шпігель (мабуть, на емоціях) подав заяву до суду, який у підсумку, на свою честь, повністю Мотте виправдав.

Куди більший резонанс у суспільстві мала справа лікаря Вишинського, яка розглядалася влітку того ж року в Харківському окружному суді і в якій лікаря також звинувачували у відмові від надання медичної допомоги хворому, що йому загрожувала смерть. Було це так.

30 вересня 1888 року об 11-й годині ранку в рядового Виборного, що мешкав на вулиці Конторській, горлом несподівано хлинула кров. Його домочадці, ясна річ, зробили те, що на їхньому місці зробив би будь-хто з нас, а саме кинулися на пошуки лікаря. Вибігши на вулицю, сестра Виборного побачила лікаря Вишинського, що йшов повз будинок, і, звісно, попросила його про допомогу. Однак, попри гарячі благання та сльози сестри і дружини, що теж вибігла, лікар Вишинський навідсіч відмовився піднятися до хворого, що спливав кров’ю у квартирі у 3 хвилинах ходи звідти, сів до фаетона, що чекав його біля будинку, та поїхав. Поки рідні пів години шукали іншого лікаря, хворий сплив кров’ю та помер. На своє виправдання на суді лікар Вишинський заявив таке:

1. у момент прохання про надання медичної допомоги Виборному він сам почувався вкрай погано;
2. через наявність у нього хвороби, пов’язаної зі стравоходом, він узяв собі за правило ніколи не ходити до екстрених хворих, бо під час надання їм медичної допомоги потрібне особливе напруження фізичних сил.

А викликаний як експерт до суду професор лікар Зарубін підтвердив наявність у Вишинського зазначеної хвороби, а також зауважив, що обвинувачуваний дійсно не міг з низки медичних причин без побоювання за своє життя чи шкоду своєму здоров’ю надати хворому допомогу.

Допит жінок-свідків уможливив установлення того факту, що з їхніх прохань Вишинський не міг зрозуміти, що хворому загрожує смертельна небезпека, бо кровотечі горлом далеко не завжди закінчуються летально.
Зрештою суд ухвалив таку резолюцію: «Підсудного колезького асесора Вишинського заключити під арешт на військовій гауптвахті на один місяць і понад те піддати 5-карбованцевому штрафу».

Однак не всі вердикти суду в украй складних справах сприймалися мешканцями та журналістами Харківської губернії мовчки чи негативно. Було їм з чого і від серця повеселитися, та й самі судді ставали об’єктами жартів та анекдотів. Наприклад, 1883 року на наших теренах стався судовий казус, із якого в прямому сенсі сміялася вся країна. Отже, 28 травня мировий суддя 2-ї дільниці Сумського судово-мирового округу Харківської губернії розбирав справу, що виникла за пропозицією сумського мирового з’їзду від 23 січня того ж таки року, за звинуваченням селянином Річанської волості Іваном Трохимовичем Бубліком громади селян слободи Річок у самовільному заритті канави і знищенні межових знаків біля його землі. Узявши до уваги, що за цією справою відбудеться допит дуже багатьох обвинувачуваних (якщо бути зовсім точним, 2000 селян, що мешкають у слободі), суддя ухвалив: виїхати на місце вчинення злочину для допиту обвинувачуваних і свідків, а також для огляду речових ознак самого злочину. У рішенні ж судді, що наспіло за деякий час потому, зокрема, зазначалося: «За викликом цього числа з’явились обвинувач, обвинувачувані та повірені зі сторони обвинувачуваної громади, селяни Отенько, Забара і Самотай. Після пояснення сутності справи обвинувачувані винними себе не визнали. Розпочате судове переслідування підлягає припиненню, за примиренням обвинувачуваного з ображеним». Справу було нашвидкуруч закрито. Звісно, що на судове засідання потрапили й всюдисущі журналісти, які цілком резонно поставили запитання:

1. як це суддя примудрився одноосібно допитати в один день 2000 людей?
2. де знайшли приміщення для арешту 2000 осіб, а також кошти на його утримання?

Проте ці питання так і залишилися без відповіді…

Хоча, як на мене, найнеоднозначніше рішення судді на наших теренах більш ніж чудово описане не в газетах другої половини XIX сторіччя, а в дорожніх нотатках Степана Петровича Жихарева за 1805–1807 роки. Випадок цей дійсно вкрай анекдотичний і заслуговує на те, аби про нього знали й пам’ятали.

«Мабуть, якщо йтиметься на гру слів у юриспруденції та на викривлені товкмачення про дії підсудних осіб, то і в нас знайдеться багато випадків, із яких якомусь російському Шекспірові спаде на думку створити трагедію; і ось, прикладом, один анекдот, що його розповів П. І. Аверін, який чув той від Д. П. Трощинського.

Якогось харківського поміщика обікрала дворова дівка й збігла. Пан подав оголошення про втечу та знос різних речей. Дівку упіймали, посадили під варту та піддали суду. Але дівка була нічогенька, а суддя — людина чуйного серця, і тому неодмінно хотів виправдати красуню, для чого і склав такий вирок:

“А як зі вчиненого слідства виявляється, що зазначена жінка Анісія Петрова вищезгаданих п’яти срібних ложок і таких-таки годинника й табакерки не крала, а просто взяла, і з цими речами не бігла, а лише так пішла; то її, Анісію Петрову, від подальшого слідства та суду, як таку, що у вині не зізналась і її не викрили, назавжди звільнити”.

Чи то й не таке буває; та де ж тут трагедія?»

Ну й на завершення матеріалу про казуси, пов’язані із суддями, не можу не згадати вельми веселу історію, що трапилась у листопаді 1902 року, коли суддею Харківського окружного суду Камишівським було зроблене розпорядження про недопущення до зали засідань жінок і студентів. Причина такого рішення була вкрай абсурдною й безглуздою. Виявляється, на думку судді, жінки та студенти зустрічають виправдальні вироки занадто вже гучними аплодисментами і тим самим заважають роботі судових органів.

На цьому текст свій сьогоднішній завершую і від усього серця бажаю читачам винахідливості студентів-медиків і, звісно, суддів «чуйного серця» у разі якихось подій. Завжди тішить, коли навіть у справах, пов’язаних із судами і злочинами, попри всю їхню складність, знаходиться місце справедливості та посмішці.