Нещодавно у статтях «Маленька історія про покарання за розмову німецькою мовою 1916 року» та «Про сухий закон і Харків у роки Першої Світової Війни» зазначалося, що життя в нашому місті у 1914–1917 роки багато в чому визначало чинне на території Російської імперії з 14 серпня 1881 року в періоди війни чи цивільних заворушень «Положення про заходи до охранення державного порядку та суспільного спокою». На підставі статті 26 цього документа при запровадженні стану посиленої охорони генерал-губернатори, губернатори й градоначальники отримували на місцях вельми великі повноваження та видавали свої постанови. Більш детально про саме Положення, його статтю 26, із посилання на яку починались абсолютно всі постанови харківських губернаторів, а також про те, які сфери життя вони зачіпали й обмежували, й піде мова у нашому сьогоднішньому матеріалі.

Отже, 1 березня 1881 року внаслідок терористичного акту загинув імператор Олександр II.

Після його смерті у правління нового імператора Олександра III у країні практично одразу розпочалися так звані контрреформи. Це був цілий комплекс заходів уряду, основною метою яких була консервація соціально-політичного життя країни після ліберальних реформ попереднього імператора. Основим проводирем втілення в життя контрреформ стало Міністерство внутрішніх справ, а однією з найперших контрреформ стало найвище затверджене 14 серпня 1881 року «Положення про заходи до охоронення державного порядку та суспільного спокою», яке надавало місцевості особливого правового статусу і проголошувалося при надзвичайних ситуаціях та громадських заворушеннях. Також при оголошенні положення посиленої (надзвичайної) охорони істотно збільшувались і повноваження місцевої державної влади. А ще губернська влада отримала право в своїх губерніях на будь-який термін запроваджувати «надзвичайне управління». З цієї причини на деяких територіях Російської імперії «Положення посиленої (надзвичайної) охорони» діяло в прямому сенсі десятиріччями, а в Москві й Санкт-Петербурзі — взагалі з 1881-го по 1917 рік без перерв. Звичайно, що через цей документ протестних рухів у країні поменшало, а терористичних актів практично не було аж до початку XX сторіччя.

Складалося «Положення про заходи до охранення державного порядку та суспільного спокою» із 36 статей, об’єднаних у п’ять розділів:

1. Загальні правила (статті 1–13);
2. Правила про стан посиленої охорони (статті 14–22);

III. Правила про стан надзвичайної охорони (статті 23–27);

ІV. Правила для місцевостей, не проголошених у виключному стані (статті 28–31);

1. Правила про адміністративну висилку (статті 32–36).

Граф Дмитро Андрійович Толстой, міністр внутрішніх справ і шеф жандармів (1882–1889)

Незважаючи на те що цей документ за обсягом вельми не малий, для розуміння його дозволю собі процитувати низку статей. Отже, у I розділі «Загальні правила» визначається, з яких причин може бути запроваджено стан посиленої чи надзвичайної охорони, а також обумовлюються відмінності між ними та строки.

«Стаття № 4. У тих випадках, коли прояви злочинної діяльності осіб, злонавмисних стосовно державного порядку та суспільної безпеки, набувають в окремих місцевостях настільки загрозливий характер, що викликають необхідність особливих заходів, скерованих до припинення цих проявів, місцевості ці проголошуються, у встановленому нижче порядку, у виключному стані.

Стаття № 5. Оголошенння місцевості у виключному стані тягне за собою:

а) розширення кола обов’язків та меж влади наявних адміністративних установлень з охоронення державного порядку і суспільної безпеки чи покладення цих обов’язків і надання цієї влади тимчасово для цього засновуваним урядовим органам, — і

б) посилення відповідальності як приватних осіб, так і адміністративної влади за невиконання обов’язків, які на них будуть покладені при виключному стані.

Стаття № 6. Межі встановлюваних обов’язків обивателів і прав адміністративної влади співвідносяться зі ступенем заворушень, що виявилися в тій чи іншій місцевості:

а) коли суспільний спокій у якійсь місцевості буде порушений злочинними зазіханнями супротив існуючого державного устрою чи безпеки приватних осіб та їхнього майна чи підготуванням таких, так що для охоронення порядку застосування чинних постійних законів виявиться недостатнім, то місцевість ця може бути проголошена в стані посиленої охорони;

б) коли такими зазіханнями населення певної місцевості буде приведено у тривожний настрій, що викликає необхідність вжиття виключних заходів для невідкладного відновлення порушеного порядку, то зазначена місцевість може бути проголошена в стані надзвичайної охорони.

<…>

Стаття № 12. Після закінчення одного року з дня запровадження стану посиленої охорони і шести місяців із дня запровадження стану надзвичайної охорони про продовження цих заходів, якщо в тому виявиться потреба, міністр внутрішніх справ входить із поданням до Кабінету міністрів.

Стаття № 13. Повне припинення виключного стану у цій місцевості тягне за собою негайне відновлення повної сили чинних у звичайний час законів і скасування всіх тимчасових постанов, прийнятих через цей стан».

У II розділі, присвяченому стану посиленої охорони, детально описуються всі права, повноваження та обов’язки генерал-губернаторів, губернаторів, а також начальників поліції, жандармських управлінь і їхніх помічників.

«Стаття № 14. У місцевостях, оголошених у стані посиленої охорони, права і обов’язки з охоронення державного порядку і суспільної безпеки покладаються на генерал-губернаторів, як постійних, так і тимчасово до цих місцевостей призначених, а в губерніях, їм не підвідомчих, — на губернаторів і градоначальників.

Стаття № 15. У межах цих місцевостей згадані керівні особи можуть:

а) видавати обов’язкові постанови з предметів, що належать до попередження порушення суспільного порядку і державної безпеки, як, наприклад, стосовно зобов’язання власників нерухомого майна та їхніх керуючих зі внутрішнього спостереження в кордонах їхнього володіння, стосовно способів цього спостереження, порядку визначення та зміщення осіб, на яких будуть покладені власниками згадані обов’язки, тощо. <…>».

Як ми з вами вже знаємо, III розділ був присвячений правилам стану надзвичайної охорони. Проте найголовніше для нас те, що саме до нього входить та сама стаття 26.

«Стаття № 23. Усі статті стану посиленої охорони зберігають свою чинність і при стані надзвичайної охорони, оскільки вони не змінюються правилами, що слідують нижче.

<…>

Статья № 26. Головнокеруючому, незалежно від прав, зазначених у відділі II цього Положення, надається у межах підвідомчої йому місцевості:

а) право підпорядковувати деякі із місцевостей ввіреного йому краю особливо для цього призначеним особам і відносити до предметів відомства цих останніх не тільки цивільне управління, на підставах, визначених спеціальною інструкцією, а й командування військами в тому разі, якщо згадані особи належать до військового звання;

б) право засновувати для сприяння наявним органам поліції особливі військово-поліційні команди, із колом прав і обов’язків, зазначуваних при самому їх заснуванні;

в) право вилучення із загальної підсудності справ про певного роду злочини та проступки, із переданням їх до провадження військового суду в порядку, встановленому статтями 17 та 18 цього Положення, або з підпорядкуванням їх адміністративному вирішенню, у межах каральної влади, наданої йому на підставі пункту д цієї статті;

г) право накладати на строк оголошеного стану надзвичайної охорони секвестр на нерухоме й арешт на рухоме майно та доходи з нього у тих випадках, коли шляхом розпорядження такими майном чи доходами з нього досягаються злочинні цілі чи коли упущення з управління ними тягнуть за собою небезпечні для суспільного порядку наслідки.

Примітка. Управління майном, на яке накладений секвестр, доручається місцевим установам відомства державного майна; причому витрати з управління покриваються з доходів з цього майна; а чистий дохід, що залишається, з секвестрованого майна повертається власникові не раніше звільнення майна від секвестру;

д) право піддавати в адміністративному порядку осіб ув’язненню в тюрмі чи фортеці на три місяці, чи арешту на той самий строк, чи грошовому штрафу до 3000 карбованців як за порушення обов’язкових постанов, так і за проступки, про вилучення яких відомства судів буде зарані оголошено;

е) право відсторонювати від посади на час оголошеного стану надзвичайної охорони чиновників усіх відомств, а також осіб, що служать за виборами у станових, міських та земських установах; із цього виключаються тільки особи, що обіймають посади перших трьох класів;

ж) право дозволяти екстрені, призупиняти та закривати чергові збори станових, міських і земських установ і в кожному окремому випадку визначати питання, що підлягають усуненню з обговорення зазначених зборів;

з) право призупиняти періодичні видання на весь час оголошеного надзвичайного стану, і

и) право закривати навчальні заклади на строк не довше одного місяця.

Примітка. Про причини вжиття цього заходу головнокеруючий зобов’язується повідомити підлеглому начальству навчального закладу, а також міністрові внутрішніх справ, який, якщо б визнавав за необхідне подовжити строк закриття навчального закладу, вносить про те подання до Комітету міністрів».

Ну а тепер усе ж таки повернемося до Харкова та дізнаємося, яких ще сфер життя в нашому місті в 1914–1917 роках торкались обов’язкові постанови харківського губернатора для мешканців Харкова і губернії. Повторюсь: до цього часу вони були в тому числі і протягом революційних подій 1905–1907 років. Проте події військового часу усе-таки накладали на їхній характер свій відбиток.

Почнемо з найпростішого — поштових голубів. Особливою постановою від 24 жовтня 1915 року приватним особам і установам у Харкові без особливого дозволу тримати їх було заборонено. Отримати цей самий дозвіл можна було лише в одному місці — у головного начальника Київського військового округу. Ну а ті, хто відповідного документа не мав, були зобов’язані в тижневий строк з дня публікації особливої постанови або ліквідувати таких голубів, або здати їх місцевій поліції. У принципі, для 1915 року такий захід був уповні обґрунтований. З одного боку, ворожі шпіони могли використовувати голубину пошту в своїх цілях. З іншого — у більшості європейських держав того часу приватні товариства були зобов’язані в разі війни передавати своїх голубів військовому відомству.

Наслідками запровадження сухого закону в роки Першої Світової Війни було не лише активне розпиття населенням політури й денатурованого спирту замість горілки, а й нова хвиля споживання кокаїну. Наприкінці 1914 року багато ЗМІ Російської імперії писали, прикладом, таке:

«…Відсутність вина починає даватися навзнаки. Лікарі відзначають збільшення зловживань наркозами. Знову з’явилися на сцену етер, морфій, а головне — кокаїн. Роки три тому ці наркози були в моді, потім поступово попит на них пав, а відсутність вина знову їх воскресила».

Однак проблема тут у тому, що ще на початку ХХ століття згадана наркотична речовина продавалася в усіх аптеках Російської імперії.

Тому в газетах за 1907 рік можна було прочитати про такий випадок.

Фальсифікація кокаїну

Петербурзький представник фірми «Е. Марк» в Дармштадті, німецький підданець Макс Галлас, заявив поліції, що в аптекарських магазинах і деяких аптеках з’явився у продажу підробний кокаїн. Вчиненим с.-петербурзькою сискною поліцією дізнанням невдовзі вдалося з’ясувати, що підробкою займався селянин Вітебської губ. Йосип Федорів Пілюшин, що мешкає в б. 37 за 4-ю Різдвяною вул. Після його арешту П. пояснив, що почав виробляти кодеїн і кокаїн незабаром після нового року в компанії з дворянином Іваном Михайловим Боровиком. Вони замовили на Миколаївській вул. ярлики для слоїків, мідний штемпель у гравера на Гороховій вул., а бромистий калій і антифебрин придбавали в аптекарських магазинах, слоїки ж купували в магазині на Вознесенському пр.; запросили комісіонерів та почали продавати свій підробний товар у магазини. Наразі всі співучасники цієї витівки заарештовані».

Однак із кожним роком кількість злочинів під впливом кокаїну та смертей від його передозування в країні стрімко зростала, і з наркозалежністю почали дійсно боротися. Ну а в нашому місті обов’язковою постановою для мешканців Харкова і губернії від 8 серпня 1915 року продаж і купівля кокаїну без рецептів лікарів чи без каталогів лікарняних закладів, підписаних лікарями, були заборонені. Проте практично за рік, 3 липня 1916 року, заборона була скасована.

Ще до початку війни ціни на купівлю й оренду нерухомості в Харкові були одними з найвищих у державі. Але влітку-восени 1915 року через стрімкий відступ армій Російської імперії, захоплення ворогом низки губерній, а також евакуацію до Харківської губернії підприємств і організацій наше місто було буквально переповнене людьми. Звісно, ціни на знімання житла різко зросли. Намагаючись змінити цю ситуацію, харківський губернатор Микола Васильович Протасьєв 5 вересня 1915 року в Особливій постанові приписує таке.

«Через непомірне підвищення цін на винаймання в містах Харківської губернії квартир, я на підставі 26 статті “Положення про надзвичайну охорону” видаю задля врегулювання цього питання та полегшення найбіднішого населення м. Харкова й Харківської губернії нижченаступні обов’язкові постанови для мешканців міста Харкова і Харківської губернії.

1. Ціни на квартири не повинні перевищувати тих, які були заявлені домовласниками у податні присутствія на 1 січня 1915 року.
2. Ціни на квартири з опаленням від домовласників можуть бути підвищені на 10 % проти цін на 1 січня 1915 року.
3. Так само може бути підвищена на 10 % проти цін на 1 січня 1915 року платня за квартири в місті Харкові в таких місцевостях, де не мається міської каналізації.
4. Населеність квартир числом від 1 до 2 кімнат (кухня в розрахунок не береться) на кожну кімнату по 3 особи, рахуючи у тому числі і дітей, від 3 до 5 кімнат по 2 людини і від 5 кімнат і вище по 1 людині на кімнату не дає права на підвищення цін, заявлених до 1 січня 1915 року. Підвищення ж населеності квартир проти зазначеної вище норми дає право на збільшення квартирної плати на 10 %.
5. Не дозволяється вимагання плати за квартири з родин осіб, призваних на війну, більше ніж на місяць уперед, а з решти квартирантів — більш ніж за три місяці вперед.
6. У готелях та умебльованих кімнатах плата за кімнати не може бути підвищувана більш ніж на 10 % проти тих цін, які діяли на 1 січня 1915 року.
7. Усі домовласники зобов’язані повідомляти міському управлінню про всі наявні в них вільні квартири».

   

До 1915–1916 років на наших землях, як і загалом по країні, усе більше й більше зростала продовольча криза. Причинами цього стали:

• мобілізація все більшої кількості працездатного чоловічого населення,
• ліквідація німецької землевласності,
• мілітаризація економіки

Та й харчування самої армії також потребувало чималих ресурсів.

До того ж, як я писав вище, у нашому місті у 1915–1916 роки перебувало чимало біженців та евакуйованих з інших губерній. Звісно, це збільшувало дефіцит продуктів харчування і ціни на них, що могло мати найнегативніші наслідки. Тому харківським губернатором було видано Обов’язкову постанову від 15 січня 1916 року, що проголошувала таке.

«З огляду на боротьбу з непомірною дороговизною життя у воєнний час, що переживається нами, і на розвиток виданих раніше обов’язкових постанов я видаю нині нижчевикладені постанови:

1. ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ будь-якого штибу підвищення цін на продовольчі продукти, лікувальні товари, предмети, необхідні для військового відомства, та інші предмети життєвої необхідності, а також забороняються всілякого штибу дії, скеровані до такого підвищення цін, так само як і влаштування з цією метою будь-якого штибу страйків торговців та промисловців.
2. Власники гуртових і великих магазинів при продажу товарів зобов’язані на вимогу покупців видавати кожного разу рахунок на придбаний товар без додаткової оплати будь-яких накладних видатків, за виключенням встановленого гербового збору.
3. Забороняється торгівцям відмовляти у продажу наявних у їхніх приміщеннях товарів під приводом недостатності чи фіктивного попереднього продажу таких іншим особам».

Однак, судячи з усього, на зміну ситуації в кращий бік це вплинуло мало. І наприкінці березня 1916 року начальником губернії на підставі тієї таки статті 26 була видана нова Обов’язкова постанова для мешканців міста Харкова «про торгівлю м’ясом», суть якої полягала в такому:

1. м’ясо повинно продаватися за ціною не вище встановленої такси;
2. покупцеві не повинно бути відмовлено у відпуску м’яса за наявності такого в торговому приміщенні м’ясоторгівця;
3. при відпуску м’яса не повинно мати місця «додавання» до проданого м’яса кісток, усупереч бажанню покупця;
4. на всіх товарах у місцях торгівлі предметами першої необхідності мусять бути виставлені відкрито продажні ціни із зазначенням сортів.

Винні у порушенні цих обов’язкових постанов піддаються в адміністративному порядку грошовому штрафу до 3 тисяч карбованців, або арешту до 3 місяців, або тюремному ув’язненню на 3 місяці.

Окрім згаданих у воєнний час були й інші особливі обов’язкові для мешканців нашого міста постанови. І всі вони закінчувались однаково:

«Винні в порушенні цієї обов’язкової постанови піддаються в адміністративному порядку грошовому штрафу до 3 тисяч карбованців, або арешту до 3 місяців, або тюремному ув’язненню на 3 місяці».

За 11 років після прийняття «Положення про заходи до охоронення державного порядку та суспільного спокою» 1892 року було видано «Правила про місцевості, що перебувають на військовому стані», які не лише детально регламентували самий режим військового стану, а й передбачали передання влади від цивільних військовим органам, а також широке застосування на території губерній військової юстиції. Діяли вони й у роки Першої Світової Війни, зокрема й у Харкові. Але про цей цікавий закон і про обов’язкові постанови головного начальника Київського військового округу для мешканців міста Харкова і губернії якось іншим разом.

Тож далі буде…