Кількома тижнями раніше я вже писав про одного з найкращих юристів у дореволюційній історії Харкова — Леоніда Владимирова. Як відомо, він був чудовим викладачем, якого любили студенти, а також видатним ученим. А сьогодні мені знову хотілося б повернутися до особистості Леоніда Євстафійовича і спробувати дещо детальніше розкрити його діяльність як успішного і популярного адвоката. Оскільки на судових процесах як захисник Владимиров почав активно виступати ще наприкінці 60-х років, за кілька десятиліть справ за його участі в Харкові було розглянуто чимало. Описати їх усі в одній статті неможливо. Але давайте все ж хоча б трохи дізнаємось про деякі з-поміж них: адже, як відомо, блискучий професор-адвокат брався до найрізноманітніших і найскладніших випадків.

Прикладом, 1883 року Леонід Владимиров захищав у суді редактора газети «Південний край» Андрія Миколайовича Стоянова та її видавця Олександра Олександровича Йозефовича. Сутність інциденту, що привів їх на лаву підсудних, полягала ось у чому. В одному з номерів цього видання була розміщена замітка, у якій описувалась історія про те, як кондуктор  Курсько-Харківсько-Азовської залізниці Ніколаєв після зробленої йому контролером догани з приводу великої кількості пасажирів без квитків, завдав останньому тілесні ушкодження. Попри те що цей факт дійсно мав місце і проти кондуктора було порушено кримінальне переслідування, Ніколаєв угледів у матеріалах «Південного краю» оголошення ганебних обставин і подав на редактора видання до суду. З урахуванням того що замітки Владимирова, причому на найрізноманітніші теми, публікувалися на сторінках цієї газети, з приводу вибору адвоката питання не поставало. Хоча слід відзначити, що крім Леоніда Євстафійовича на сторінках «Південного краю» активно публікувалися й інші успішні присяжні повірені. Ясна річ, що надалі саме вони захищали інтереси «свого» видання на численних судових процесах. Оскільки до 1917 року всіляких позовів до газети у звинуваченні, наприклад, у наклепі було чимало, жаско уявити, що було б, якби не любов адвокатів до написання заміток. Але все це так, лірика. Повернімось усе-таки до справи Ніколаєва проти «Південного краю».

Виступаючи на судовому процесі, Леонід Владимиров зробив акцент на таке.

1. У самій замітці про кондуктора Ніколаєва немає дифамації, а є лише опис скандалу, бійки, вчиненої публічно, надрукований у розділі хроніки суспільного життя.
2. Цей розділ дозволений урядом.
3. Оскільки інцидент із Ніколаєвим скоєний публічно, то він може бути описаний.
4. Безумовно, те, що сталося, може бути витлумачене як образа, проте аж ніяк не дифамація.
5. У законі чітко зазначено, що дифамацією є оголошення ганебних обставин у сфері приватного життя чи служби, а не оголошення того, що сталося публічно і всім відомо.
6. Законодавство не забороняє описувати факти, що сталися публічно.

Далі талановитий адвокат, із нечуваною дотепністю розібравши весь вміст замітки про Ніколаєва, закінчив свою промову так:

«Якою б поганою не була наша преса, але високий суд, перед яким я маю честь захищати цю справу, візьме до уваги, що, огороджуючи особистість від преси, слід давати й певний простір пресі. Якщо її затискати у відділі місцевої хроніки, то що ж їй залишиться? Суди всюди доволі м’яко ставляться до справ преси, і, мені здається, у цьому виявляється здоровий інстинкт. Не лише преса, усі взагалі великі рушійні сили людської цивілізації мають свої темні боки. Залізниці вважаються благом. Але залізницями поширюється не тільки цивілізація. З такою самою швидкістю, як блага, поширюються ними агенти злочину і хвороб. Телеграфи — благо. Проте телеграфні дроти роблять нас надто нервовими, на нас відбивається будь-яка криза, як би далеко від нас не сталася вона. Преса має темні боки, вона — промислове підприємство, і дифамації в ній часто мають у підґрунті корисливі розрахунки. Проте загалом користь від преси перевищує зло від неї. Якою б не була наша преса, а жити на світі ми повинні і газети нам потрібні».

Завдяки всьому цьому суд нашого міста визнав Андрія Стоянова й Олександра Йозефовича  невинними.

Хоча, звісно ж, заради справедливості варто сказати, що куди більшу славу й повагу принесла Леоніду Євстафійовичу участь у гучніших судових процесах, які привертали до себе увагу як представників ЗМІ з усіх куточків держави, так і пересічних мешканців. Одною з таких була, прикладом, справа про вбивство поручиком Самойловим підосавула Лебедева. Це був трагічний фінал ворожнечі двох колись близьких приятелів, який міг би з низки причин стати фабулою для кінофільму. Одразу ж задля ясності зазначу, що й жертва, і вбивця посідали у товаристві нашого міста неабиякі місця. Підосавул 1-го Оренбурзького козачого полку Бенедикт Лебедев досяг цього завдяки близьким родинним зв’язкам із командувачем військами Харківського округу генерал-ад’ютанта Федора Федоровича Радецького. У кавалерії поручика Михайла Самойлова, що перебував у запасі, таких високопосадових родичів не було, проте були вельми солідні фінансові статки. Проте є питання:

• Яка була причина того, що сталося між двома колишніми приятелями з 10-го на 11 травня 1889 року в момент відходу потягу зі станції Лозова на Севастополь?
• Чому на самий суд 23 травня до невеличкого містечка Павлоград, що входив до Харківського судового округу, з’їхалися багато навколишніх землевласників та представники ЗМІ?
• Через які причини слухання справи розпочалося зранку, ішло без перерви та закінчилося лише на світанку наступного дня?

Думаю, слід розпочати з невеличкої передісторії. Знайомство Самойлова і Лебедева відбулося ще 1883 року в Харкові. Маючи, як уже йшлося, чималі статки, у Харкові Самойлов жив на широку ногу й ні в чому собі не відмовляв. Його багатий гостинний дім став якоюсь подобою офіцерського клубу, де навколо щедрого веселого господаря, завжди готового допомогти грошима, збиралися молоді люди зі штабних управлінь і кавалерійських частин. Ясна річ, бував на таких офіцерських бенкетах і Лебедев. Через регулярні гулянки та часті позики статки Самойлова стали швидко танути. Тож заради уникнення розорення Самойлов переїхав із міста до села, де з плином часу посоліднішав та одружився. 1885 року, маючи 20 000 карбованців боргів, шлюб уклав і Бенедикт Лебедев. Його обраницею стала вельми заможна представниця старовинного роду баронів Унгерн фон Штернберг. Однак борги, що зростали, життя не за коштами та нові позики призвели до того, що майже вся нерухомість родини з часом була продана. А на початок 1888 року за заставними та іншими майновими претензіями на продаж була виставлена й остання нерухомість, що залишилася, — маєток у Попівці Слов’яносербського повіту.

Лебедев намагався зберегти його у вельми своєрідні способи, прикладом не допускав судового пристава до опису, волав, що вб’є його, кидався на чиновників, розмахуючи шашкою чи револьвером.

Але попри все це, торги за виставлений на аукціон маєток Попівка відбулися 5 квітня в Ізюмському окружному суді. Туди прибули повірений полковника Литвинова Різников, землевласник Вдовенко, Бенедикт Лебедев і вже знайомий нам Михайло Самойлов, який вирішив купити собі невеличкий маєток для тихого родинного життя та заняття господарством.

На перших торгах маєток залишився все-таки за Лебедевим, що вирішив викупити його 29 000 карб. Того ж дня Лебедев ще й примудрився просто в коридорі суду побити Різникова за те, що той не відмовився від участі в торгах. Однак за кілька годин після цього розпочалися нові торги. Причина цьому гранично проста. Адже за законом одразу ж після купівлі власник мав заплатити завдаткову суму в 3000 карбованців, яких у Лебедева, звісно, не виявилося. Тож зрештою власником Попівки став Михайло Самойлов, що купив її за 31 000 карб. Реакція на це Лебедева не примусила себе довго чекати. По-перше, він одразу ж заявив усім, що «поїде до маєтку, зруйнує там усі споруди і підірве будинок, землю віддасть у довгострокову оренду, а Самойлова вб’є». По-друге, з’явився до нотаріальної контори, де новий власник оформлював у цей час документи на свою власність, і став усіляко його сварити та викликав на дуель. Наступні три дні наполегливі виклики на дуель не припинялися. Потім холоднокров’ю та терпінню Самойлова настав край, і він дав Лебедеву згоду на дуель і став чекати на секундантів для перемовин. Проте оскільки ті не з’явилися, на тому все й скінчилося, щоправда, на жаль, не надовго. Шляхи двох колишніх приятелів знову перетнулися рокової ночі з 10-го на 11 травня на станції Лозовій.

Злий через невдачі Лебедев тоді повертався з Харкова до Ізюму. А Самойлов у той самий час навпаки — з родиною прямував до ізюмського казначейства, аби внести залишок коштів за придбаний маєток. Про те ж, що сталося потім, краще за мене розкажуть документи, що збереглися.

«За столом у першому класі вечеряв Самойлов, його дружина та їхня донька. Коли вони вже практично закінчили свою вечерю, до зали ввійшов Лебедев і, побачивши родину Самойлова, запитав одного з офіціантів: “Чи давно цей франт тут?!”. Потім, обравши собі вечерю, Лебедев сів у того-таки столу, край нього. Коли проходив у вагоні Самойлов і його родина, Лебедев розчепірив руки і закрив шлях Самойлову зі словами: “На ловця і звір біжить”, і різким тоном став розбиратися з ним. Самойлов у відповідь говорив стримано і незабаром відійшов від Лебедева, який гукнув йому навздогін: “Я вам проходу не дам”.

За якийсь час Самойлов знову з’явився біля буфету з метою купити своїй дружині фруктової води. Однак практично одразу ж повернувся до вагону з тієї причини, що забув гроші. Після чого колишній власник маєтку Попівка, що, як і раніше, перебував біля буфету, знову став ображати свого давнього недруга і, як і до того, настирливо викликати на дуель. Але, мабуть, цього всього Лебедеву видалось замало. Оскільки, обізвавши Самойлова негідником і боягузом, він завдав йому удар пляшкою в обличчя. Останній же від удару подався назад і вистрілив у притул у нападника з револьвера. Смерть Лебедева настала миттєво. Під час арешту, за словами свідків, передаючи свою шашку комендантові станції, Михайло Самойлов перехрестився і зі сльозами на очах промовив: “Боже мій! Що я наробив!”»

Ну а тепер нарешті перейдемо до самого судового процесу, що відбувся 23 травня, де поставний 31-річний підсудний, який поводився вкрай стримано і з великою гідністю, став практично миттєво загальним улюбленцем. Та й ціла низка численних свідоцтв очевидців підтвердила факт того, що Самойлов був виключно доброю, чесною та порядною людиною. Тому журналісти та публіка, що була присутня на суді, дали йому прізвисько «лицар честі». Проте симпатії симпатіями, а закон є закон. Тож обвинувачувальна промова заступника прокурора Маньківського зводилася до таких положень.

1. Чому Самойлов, знаючи, що Лебедев шукає сварки з ним, і бачивши його біля столу, не обійшов цього місця, а, так би мовити, сам став нариватися на зіткнення?
2. Чому підсудний раніше так спокійно зносив образи Лебедева і повсякчас ухилявся від запропонованої йому дуелі?
3. Чому Самойлов, знаючи, що зустрінеться з Лебедевим, сам пішов до буфету, а не послав когось із прислуги?
4. Чому підсудний саме вистрілив у нападника, а не завдав кулаком удар у відповідь?

Питаючи все це, заступник прокурора також наполягав на тому факті, що револьвер був узятий Самойловим навмисно, коли той повернувся до вагону після першої зустрічі з Лебедевим.

У свою чергу адвокат підсудного Леонід Владимиров у своїй надзвичайно переконливій, яскравій та довгій промові доводив усім, що:

1. важкість отриманої Самойловим образи з точки зору військової честі, а також побоювання отримання нового удару пляшкою поставили його у стан необхідної оборони;
2. трагедія, що сталася, є вбивством, скоєним у «запалі й роздратуванні», але не навмисним злочином.

Потім Владимиров не менш майстерно спростував усі висунені звинуваченням вищезазначені положення.

«Талановита промова професора Леоніда Владимирова була виголошена зі щирістю та переконаністю, що підкупили всіх присутніх. Заперечити на неї зміг лише цивільний позивач присяжний повірений Свідерський».

Так напишуть потім у газетах. Ну а рано вранці присяжні повірені після 15-хвилинної наради нарешті винесли свій вердикт, за яким Самойлов був визнаний повністю невинним. Правда, хтозна, чи сталося б усе так, якби блискучий адвокат Владимиров не довів, що Самойлов за фактом діяв у стані афекту і в цілях самооборони.

Проте будемо чесними, далеко не всі судові процеси, у яких як захисник обвинувачуваних виступав Леонід Владимиров, завершувалися для нього таким от приголомшливим успіхом. Як і в будь-якого адвоката, були в житті Леоніда Євстафійовича і великі невдачі. Та й самі його підзахисні не завжди вже бували такими позитивними, як той-таки Самойлов. Одна з таких великих поразок сталась у Владимирова восени 1892 року. На лаві підсудних тоді опинився далеко не простий смертний, а сам колишній земський начальник 2-ї дільниці Харківського повіту, кандидат права, дворянин Василь Андріанович Протопопов. Через які конкретно причини його адвокатом у цьому вельми скандальному судовому процесі був Леонід Владимиров, так досі й не ясно. А сам Протопопов обвинувачувався в тому, що у вересні 1890 року в Харківському повіті під час виконання обов’язків дільничого земського начальника перетнув свої законні межі та коло дій своєї посади тим, що:

• погрожував поліційним городовим Золочева бити пики, якщо не робитимуть йому честі;
• на сільському сході в Золочеві публічно погрожував усім, якщо шум триватиме, перебити половину селян, що зібралися, а тим, кому спаде на гадку писати скарги та прохання, погрожував словами: «Скарги будуть на пиці, а прохання — на задній частині тіла»;
• на сільському сході в селі Миронівка оголосив селянам, що кожного, хто не поважає своїх батьків, буде до суду жорстоко бити;
• у Золочеві ударив селянина Григорія Ворвуля за те, що той не помітив його (Протопопова) і не скинув перед ним капелюха;
• арештував на кілька годин селянина Василя Слепушенка без дотримання встановлених правил;
• завдав тому ж Слепушенку жорстоких побоїв;
• побив селянина Михайла Сірого, на якого напередодні надійшла скарга. «Щойно увійшов Михайло Сірий, Протопопов спитав його: “А чи ти чув про новий закон?” Сірий відповів негативно. Тоді Протопопов ударил його кулаком в обличчя, а потім почав жорстоко бити, примовляючи: “Я вам покажу, поставлю на своєму! Я вас навчу знати нові права!”;
• після цього арештував на кілька годин Михайла Сірого без жодного дотримання встановлених на те правил;
• у селі Должику на сільскому сході вдарил палицею селянина Тимофія Старченка.

А сам Протопопов у вищеописаних злочинних діях (окрім побиття Сірого) винним себе не визнав. Урешті, попри всі ораторські таланти, дотепність і багатий досвід Леоніда Владимирова, Судова палата після нетривалої наради ухвалила вирок, визнавши підсудного повністю винним у перевищенні своїх службових повноважень і таким, що підлягає виключенню зі служби із покладенням на нього судових у справі витрат.

За якийсь час після цього, у жовтні 1893 року, у званні заслуженого професора Харківського імператорського університету Владимиров, що виховав чимало чудових учнів, пішов у відставку та назавжди залишив наше місто. Наскільки сильно вплинула як на все це, так і на його життя загалом участь Владимирова у справі Протопопова, досі не з’ясовано. Та й чи важливо це насправді? Адже у будь-якому разі ім’я цього успішного і популярного адвоката заслуговує на те, аби про нього у Харкові пам’ятали.