Як відомо, професійні періодичні видання є найціннішим джерелом актуальної наукової та практичної інформації в будь-якій конкретній предметній області. На їх сторінках висвітлюються різні нововведення, описуються інноваційні методи, відображаються цікаві дискусії та досвід роботи, піднімаються проблеми, актуальні для тієї чи іншої сфери. З цих причин різних юридичних газет і журналів в наш час існує безліч. Однак не менш цікаво, що ж читали і про що писали всі ті, хто присвятив себе служінню Феміді в XIX — на початку ХХ століття.

У зв’язку з тим, що частина українських земель перебувала в той час у складі Російської імперії, юристи з Харкова, Києва, Одеси виписували собі та купували всілякі «Юридичні газети» і «Вісники права», що видавалися, наприклад, в Санкт-Петербурзі. Таких джерел юридичної думки тоді було чимало. Було навіть окреме, єдине в своєму роді, видання для жінок-юристів — «Вісник Вищих жіночих юридичних курсів у Москві», що виходив у 1907-1908 роках.

Кожне з таких видань є цінним і цікаво для нас. Але почати б мені хотілося сьогодні все ж з невеликого огляду, присвяченого «Журналу кримінального права та процесу», який видавався при Російській групі Міжнародної спілки криміналістів у 1912-1913 роках. Сама організація (Міжнародна спілка криміналістів) з’явилася в 1889 році. Засновниками її були відомі на весь світ вчені-юристи — професори Лист, Прінс і Ван-Гамель.

Центральними органами Спілки були:

• міжнародні конгреси (з’їзди), яких за період з 1889 по 1913 роки  проведено 12;
• центральне бюро, до якого входили вісім представників «найголовніших» країн.

За інформацією, яку наводить у своїй книзі «Міжнародні з’їзди з питань кримінального права за десять років (1905-1915)» найвідоміший вчений-юрист Павло Ісаакович Люблінський, станом на 1908 рік у Спілці вже 1227 членів. Найбільш чисельними були такі національні групи:

• німецька — 339;
• австрійська — 284;
• російська (маються на увазі представники Російської імперії) — 269;

У 1912 році ситуація з національними групами була вже зовсім іншою:

• російська група — 405;
• німецька група — 315.

Безумовно, не видається можливим в рамках однієї статті докладно написати про всю діяльність Спілки та її вкрай цікаву історію. Однак важливо зазначити: якщо ще на початку 1890-х років Спілка була невеликою групою наукових однодумців, то протягом чверті століття він зумів вже зосередити навколо себе всі найбільш активні сили криміналістики. Саме ці прогресивні уми і були творцями «Журналу кримінального права та процесу». який виходив друком протягом двох років (1912-1913) раз на квартал.

Кожен з восьми номерів видання містив від чотирьох до п’яти постійних рубрик, наприклад, «Питання поточного життя» або «Судова практика». У рубриці «Бібліографії» можна почитати огляди та рецензії на різні видання. Наприклад, в №2 за 1912 рік на 235-238 сторінках розміщений список понад 50 журналів, які присвячені кримінальному праву та видаються в 13 країнах. В №4 за той же рік можна ознайомитись з бібліографічним покажчиком з питань кримінального права, який складався з 67 робіт. А «Бібліографічний покажчик з кримінального укладення 22 березня 1903 року» в №4 за 1913 рік, складений студентами Ісіченко і Малкіним під редакцією П.І. Люблінського, включав 336 робіт найрізноманітнішої тематики, зокрема, про смертну кару, дострокове звільнення, жебрацтво, поєдинки (дуелі) та викрадення.

Публікувалися в журналі також переклади іноземних матеріалів, наприклад:

• «VII Міжнародний конгрес кримінальної антропології, що відбувся в Кельні 9-13 жовтня 1911» — переклад статті з RevuedeDroitPenaletde Criminologie.Novembre.1911.Bruxelles.
• «Сучасна в’язниця й її вплив. Відкритий лист Суспільству арештанта №1776» (переклад з англійської).

Практично в кожному номері видання присутні матеріали на теми:

• «Положення, взяті з рішень Сенату».
• «Процесуальні питання в практиці Сенату».
• «Положення, взяті з рішень Головного Військового Суду».
• «Кримінальне законодавство».

Автором частини з цих статей, до речі, є прекрасний юрист родом з міста Києва Євген Михайлович Кулішер. Сьогодні чимало людей знають це славне ім’я. Саме Кулішер є автором терміну «переміщені особи», також він одним з перших став займатися документуванням осіб, які загинули під час Голокосту. Крім цього, в «Журналі кримінального права та процесу» була опублікована вкрай цікава промова Кулішера, висловлена ​​29 березня 1912 року під назвою «Діккенс як криміналіст». Хоча на самому початку її автор чесно зізнається, що «Формальна зв’язок Діккенса з царством юстиції незначний».

Але найкраще про значущість «Журналу кримінального права та процесу» як для свого, так і для нашого часу можуть розповісти нам імена його авторів і тематика їх досліджень. Отже, хоча б коротко.

О.І. Зак в своїй статті «Кінематограф і дитяча злочинність» зачіпає вкрай актуальну тему, вказуючи, що «безліч дитячих злочинів і проступків на зразок крадіжок і жебрацтва відбувається зараз, щоб потрапити в електричний театр» і наводить чимало таких випадків. Кримінолог і фахівець з кримінально-виконавчого права М.М. Гернет в роботі «Злочинність і професія» досліджує злочинність серед осіб, зайнятих різними професіями. А В.Н. Огранович вказує у своїй роботі «Новий відділ російської кримінальної статистики» наступне: «У нашій кримінальній статистиці до останнього часу не реєструвалася зовсім кількість справ, припинених через визнання обвинувачених душевнохворими. А між тим, ці відомості дуже важливі для висновків про вплив індивідуального фактора на злочинність…»

Ю.Я. Хейфріцв в своїй статті «Засуджені в Росії» порівнює кількість засуджених в Російській імперії з аналогічними даними в інших країнах. Великі таблиці по роках: з 1882 по 1911, вік, стать, таблиці про смертність в місцях позбавлення волі, таблиці по роках засуджених за повторні злочини.

Уже знайомий нам видатний учений-юрист Павло Ісаакович Люблінський в різний час публікує в журналі такі свої роботи:

• «Смертна кара в Північній Америці» (де наводить багато таблиць і статистичних даних по США).
• «Відродження Світового Суду» (присвячено закону від 15 червня 1912 року).
• «Паризька нарада центрального бюро союзу криміналістів».
• «Пам’яті Д.А. Дріля».

«Умовне звільнення та невизначені вироки в Північній Америці» (як завжди, в роботі багато таблиць, на 51-54 сторінках Люблінський розмістив в якості додатку переклад тексту Закону «Про невизначені переговори», прийнятого в штаті Міннесота в 1911 році).

Такий собі Б.Р. (в журналі прізвища низки авторів не вказані) в рубриці «Справа Бейліса та винагорода невинно до суду притягнутих» піднімає вкрай важливу проблему, що виправдання Бейліса ставить питання перед владою про державну винагороду осіб, невинно притягнутих до суду. Враховуючи, що в Російській імперії в той час подібного не було, автор наводить приклади із Західної Європи.

В’ячеслав Новіков аналізує «Нове японське військове укладення».

А в доповіді, представленій Загальним зборам російської групи Спілки криміналістів, відповідальний редактор зачіпає злободенну і в наш час тему, вказуючи на те, що «Фігура відповідального редактора — одна з найпопулярніших… Незважаючи на те, що за 1905-1908 роки сотні відповідальних редакторів були відправлені до в’язниці та фортеці за злочинний друк, конструкція поняття відповідального редактора не привернула уваги ані юристів-практиків, ані теоретиків. І хоча ця конструкція необхідна для правильного розподілу відповідальності між усіма учасниками злочину друку, наша судова практика обійшла це питання…»

В унісон з ним йдуть роботи на подібну тематику:

• М.М.Розіна «Суд по справах друку», де автор звертає увагу на значення преси як чинника та виразника громадської думки, а також аналізує законодавство європейських країн.
• Г.М.Штільмана «Загальна конструкція відповідальності за злочини періодичної преси».
• Г.М.Штільмана «Відповідальність за злочини періодичної преси».
• М.М.Полянського «Особи, відповідальні за злочини друку».

Видавець журналу Володимир Дмитрович Набоков публікує свою доповідь на конгресі міжнародної спілки криміналістів в Копенгагені під назвою «Заходи соціального захисту проти рецидивістів» і зачіпає тему «небезпечного стану».

Не оминають цю проблематику і С.П. Ординський («До методології небезпечного стану злочинця»), а також А.А.Жиленко («До питання про заходи соціального захисту щодо небезпечних злочинців»).

Тематика в’язниць відображена в дослідженнях фахівця з кримінального права Михайла Михайловича Ісаєва:

• «Російська тюремна хроніка за 1911 рік».
• «Загальна тюремна інструкція» (надрукована в «Тюремному віснику», а також випущена окремим виданням).
• «Тюремне відомство в епоху оновленого ладу».

У дослідженні «Шведські в’язниці» автор вказує на те, що в області в’язницезнавства невеликі західноєвропейські держави мають значні переваги перед великими світовими державами. Вкрай цікаво те, що Ісаєв аналізував досвід інших країн. Адже влітку 1911 року він відвідав Швецію та Данію, де особисто оглянув деякі в’язниці.

Також неможливо не відзначити надзвичайно цікаве дослідження прекрасного юриста та криміналіста Валеріана Миколайовича Ширяєва під назвою «Про караність лиходавства». У ньому автор пише: «У квітні минулого року міністерством юстиції було внесено до Державної Думи законопроект про караність лиходавства, який, хоча і не створює нового злочинного діяння в строгому сенсі цього слова, проте значно розширює область караного. До сих пір нічого не відомо про подальшу долю цього законопроекту… Але, не дивлячись на цю, вельми ймовірну відстрочку, перетворення проекту в діючий закон представляється безсумнівно цікавим з’ясувати, наскільки ця зміна старої системи безкарності лиходавства відповідає вимогам здорової кримінальної практики взагалі, і наскільки задовільно означено в проекті виконання цих вимог. Огляд західноєвропейського законодавства й історична довідка з нашого минулого допоможуть нам розібратися в обох з поставлених питаннях».

Загалом, це далеко не всі імена та теми. Але була серед авторів «Журналу кримінального права та процесу» й одна жінка. Всі чотири матеріали її авторства підписані як «Олена Г-гь». Проблематика у них дуже різна. Так, в роботі «З життя та досвіду Київського патронату» мова йде про створене в 1909 році Київське товариство Патронату. Вказується, що «Значним гальмом на шляху його діяльності з перших кроків виявилися байдужість і відчуженість місцевої громади. Ідея Патронату виявилася для більшості новою та чужою… Роздача допомоги грошима та натурою тим, хто виходить з ув’язнення, здавалася єдиним моментом, що характеризує сутність патронату, нова установа помилково ототожнювалася таким чином з іншими філантропічними установам, не порушувало з боку суспільства ні виняткової уваги, ні особливого інтересу, на які, здавалося, воно має право розраховувати. Навпаки, воно зустрічало навіть деяку недовіру та здивування: справа допомоги людям знедоленим, які порушили закон, лиходіям, здавалася і непотрібною, і несправедливою відносно тих філантропічних занять, які підтримували чесних бідняків». Також наводяться дані по наданню допомоги, кількості безкоштовних обідів, а також допомоги в працевлаштуванні.

Реформі французького кримінального процесу присвячена друга стаття. Не менш цікава і третя робота Олени, розміщена в №1 за 1913 рік під назвою «Боротьба з порнографією».

Останній же її текст, опублікований в журналі, називався «Вплив преси на злочинність». Але, повторюся, підпис «Олена Г-гь» мало кому що скаже про автора. В ході подальшої роботи мені все ж вдалося встановити повне ім’я. Єдиною жінкою, яка писала для журналу, виявилася Олена Абрамівна Гальперіна-Гінзбург (1884, Таврійська губернія — 1922, Берлін) відома як одна з перших жінок-юристів в Російській імперії. У 1904-1907 роках вона вивчала юриспруденцію в Еколь де Друан (Париж). Потім була допущена до іспиту на отримання адвокатської практики в Харкові, однак дозволу не отримала. Пізніше Олена Абрамівна влаштувалася в Києві, де присвятила себе журналістиці та громадській діяльності, ставши, серед іншого, членом-засновником «Ліги захисту дитинства». У документі «Список членів російської групи Міжнародного союзу криміналістів на 1 січня 1914 року» Олена Абрамівна вказана під №57.

Були в тому списку, до речі, і юристи з Харкова, але про них я обов’язково напишу іншим разом.