Кілька місяців тому в статті «Звичайне право селян Харківської губернії. Перше знайомство» (http://alfa-omega.kh.ua/ru/obychnoe-pravo/) я згадував про те, що видатний дослідник, а також член Харківського окружного суду Микола Семенович Ілларіонов 1893 року з цієї теми писав таке:

«…Звичайне право, напрацьоване народом під впливом тих чи інших життєвих побутових умов, містить у собі загальновизнані юридичні погляди народу й здійснюється фактично шляхом одноманітного дотримання протягом більш чи менш тривалого часу. Величезна більшість населення держави керується у сфері приватних цивільних відносин не писаними законами, а правилами, що складалися шляхом звичаїв, багато в чому не згодними із засадами законодавства і до жодних збірників не занесеними».

І дійсно, стосунки в селах другої половини XIX — початку XX ст. ґрунтувалися на нормах звичайного права, які подеколи значно різнилися з положеннями цивільного законодавства Російської імперії. Через що, прикладом, положення жінки та її майнові права у селянській родині більшою мірою відповідали принципові соціальної справедливості, аніж в офіційному законодавстві. З урахуванням того що в нашому суспільстві склався досить сталий стереотип з приводу того, що в XIX — на початку XX сторіччя селянки були цілком безправними і зведеними до рівня речі, а також відповідаючи на підвищений інтерес до самих прав жінок, у сьогоднішній замітці на підставі найбагатшого та безцінного матеріалу, ретельно зібраного дослідниками минулого, давайте все-таки спробуємо з’ясувати, чи так це було, а також дізнатися більше про права та положення самої жінки в родині за звичайним правом селян різних волостей (нижня одиниця адміністративно-територіального поділу в Російській імперії) Зміївського повіту Харківської губернії.

Проте спочатку я бажав би звернути увагу на кілька моментів, завдяки яким подальший текст стане зрозумілішим.

1. В етнічному плані наші землі не були однорідні. Тобто були села, де населення складали лише українці чи лише росіяни.
2. Після скасування 1861 року кріпацтва низка станів була теж скасована.
3. Шлюбний вік у різних населених пунктах був різний.
4. Склад і розмір посагу нареченої та відношення до нього у різних селах також були різні.

Ці як мінімум 4 фактори справляли вплив на стан жінки в родині та її права.

Ну а тепер перейдемо до фактів. Отже.

Попелянська волость: населення українці, колишні кріпаки. Шлюбний вік жінки — 18–20 років. У разі викрадення нареченої жодних шлюбних обрядів не було. Якщо батьки дівчини не давали своєї згоди на шлюб, вона не отримувала жодного посагу. Укладення шлюбу без згоди на нього нареченої було справою цілком звичайною. Проте дослідники при цьому зазначали, що «такі шлюби вносять у родину розбрат, розпусту і незгоду». У посаг було заведено давати (окрім одягу, білизни і взуття) корову, вівцю чи свиню. У родинному майні все це вважалося виключно власністю дружини. А ось прибуток (приплід) від цього вважався спільним. Якщо після смерті дружини в шлюбі не було дітей, посаг та її майно поверталися до родини жінки. Також цікаво, що доходи від птаства, продуктів молочного господарства, пряжі тощо, хоча й не всюди, але теж надходили у власність саме дружини. Під час розлучень (які поміж селянами цієї волості бували вкрай рідко) було заведено, що діти залишалися з тим із подружжя, хто відігравав активнішу та діяльніснішу роль у родині. Тобто якщо дружина з ранку до ночі була в полі чи активно торгувала, а чоловік при цьому лежав на печі, то діти залишалися саме з дружиною. Говорячи про юридичні взаємини (як я вже писав вище): чоловік ніколи не успадковував майна дружини і спадкоємцями були лише її діти. А от дружина після смерті чоловіка успадковувала ¼ рухомого та 1/7 нерухомого його майна.

Після смерті батьків, якими б великими не були їхні статки, жодних майнових прав заміжня жінка на них не мала, тобто нічого не успадковувала, — на відміну від синів, яким належали рівні частки спадку після смерті їхньої матері.

Андріївська волость: населення українці, колишні державні селяни. Шлюбний вік жінки — 16 років. Обґрунтування настільки раннього віку в документах украй цікаве, дослівно таке: «Аби вона до шлюбу не зробилась матір’ю». Як посаг дівчина отримувала 2 великі подушки, 2 покривала, кожух, свитку, спідницю з висічкою, настільник, скриню, споряджену білизною, полотном та іншим майном, а також корову, телицю чи ягницю. Усе це було виключно її власністю. А ось приплід від худоби вже вважався спільно нажитим майном. При цьому в звичайному праві було делікатне застереження: «Якщо чоловік бідний, а дружина багата, то він розпоряджується майном дружини як своєю власністю». У разі якщо в шлюбі не було дітей, а дружина помирала, чоловікові з її посагу діставалась усього лише 1 подушка. Усе решта поверталось у власність родини жінки. А ось як бути в ситуаціях, що виникають під час розірвання шлюбу, тобто в питаннях розподілу майна чи дітей, селяни не знали, бо до кінця XIX сторіччя в Андріївській волості розлучень не було. Юридичні взаємини між членами родини були багато в чому схожі з такими в Попелянській волості. Після смерті чоловіка вдова також мала право на сьому частину його нерухомого і четверту частину рухомого майна. Заміжні жінки жодних майнових прав на спадок від батьків не мали. У разі ж якщо голова родини помирав, а його дочка при цьому не перебувала в шлюбі, то їй, на відміну від братів, діставалася чотирнадцята частина рухомого майна і восьма частина нерухомого.

Введенська волость: населення росіяни, колишні державні селяни. Шлюбний вік жінки — 18 років. Дівчин без посагу заміж взагалі не брали. А розміри його були, порівняно з українськими селами, між іншим, геть не малі. У переліку особисто мене вразила фраза: «Крім того, наречена повинна привезти для чоловіка не менше за десять нових сорочок зі свого полотна». У самому шлюбі абсолютно всі доходи (прикладом, від продажу молока, яєць, м’яса, пряжі тощо) були виключно власністю дружини. А якщо чоловік їхав на заробітки, а його жінка залишалася вдома, то дружина була при повному праві вимагати від нього регулярного надсилання грошей на утримання родини та наймання робітників. Розлучень у Введенці не було. Однак це геть не означає, що абсолютно всі там були щасливі в шлюбі. У разі конфліктів чи небажання жити разом люди просто роз’їжджалися та жили окремо. Особливі права були у волості у вдів: їм переходило після смерті чоловіка усе цілком майно, яке вони надалі могли на власний розсуд розподіляти між дітьми. А ось виходити заміж удруге було невигідно: у цьому разі вдова мала права лише на уже знайому нам четверту частину рухомого та сьому частину нерухомого майна. У тому разі якщо обидва батьки помирали і після їхньої смерті залишалися сини й незаміжні дочки, останні ні на яку частку спадку взагалі не мали жодних прав. Брати були лише зобов’язані утримувати їх, а також забезпечити посагом і чимшвидше видати заміж.

На відміну від трьох вищезгаданих волостей, що складалися з одного населеного пункту, Таранівська волость була досить великою і складалася зі слобід Таранівка, Дудківка, Гомільша, Западня, Пасіки й хутора Коробів, які були населені колишніми державними селянами, а також слободи Безпалівки, де мешкали колишні тимчасово зобов’язані селяни. Із дозволу єпархіальної влади у тих місцях був можливий шлюб навіть між двоюрідними й троюрідними братами й сестрами. Шлюбний вік наречених складав не менше за 16–17 років. Однією з особливостей цієї волості було те, що в ній до майнового стану нареченої, тобто до того, що мусить бути в її посагу, геть не було якихось особливих вимог. Та й випадків, аби бідний наречений одружився на багатій, на відміну від інших населених пунктів Зміївського повіту, у Таранівській волості не було. Навпаки, було заведено, аби в подружжя були рівні статки. Вдові діти як чоловічої, так і жіночої статі мусили коритися так само, як корилися батькові. Іншою цікавою особливістю цієї волості було те, що майно після смерті матері переходило у власність лише її дочкам.

Мала свої особливості й Гуляйпольська волость (не плутати з легендарним центром  повстанського руху махновців Гуляйполем).

Колишні панські селяни, що жили там, за національністю українці, по-перше, за будь-яких ступенів спорідненості (навіть дальньої) не укладали між собою шлюб. Шлюбний вік як для чоловіків, так і для жінок складав 20 років. Посаг дівчини мав особливу назву — «подарунок» і був порівняно скромним: вівця чи телиця і різноманітний жіночий одяг. Випадків розлучення у цій місцевості… ну так, ви вгадали, як і в інших населених пунктах, не бувало. У шлюбі жінка мала повну самостійну владу як стосовно своїх дітей, так і стосовно решти членів родини. Цікаво також, що після смерті спадок матері (на відміну від інших волостей) рівно розділявся між усіма її дітьми незалежно від статі. А якщо помирав батько і при цьому в родині залишалися незаміжні дочки, то зі спадку виділялася особлива частина, яка відповідала б сумі, необхідній на весілля. Потому ця сума надходила у повне розпорядження одного з братів, із яким сестра вирішила жити до моменту укладення шлюбу, а він із часом видавав сестру заміж уже власним коштом і тим самим ніби набував право на частину виділеного майна. При цьому, овдовівши, повною хазяйкою власності чоловіка жінка не ставала. Її подальший майновий стан у Гуляйполі цілком залежав чи від ще прижиттєвого рішення чоловіка, чи від доброї волі синів, яким після смерті батька переходило майно. Якщо діти були з матір’ю несправедливі та справа доходила до суду, то жінка гарантовано отримувала вже знайомі нам сьому та чверту частини майна.

Досить неоднорідною в етнічному плані була Олексіївська волость, населення якої складалося з українських та російських селян. Шлюбний вік для жінки дорівнював 17 рокам. При цьому згода на нього з боку батьків була обов’язковою. Проте, попри це, шлюбів за примушенням дослідниками зафіксовано не було. Усе майно як чоловіка, так і дружини складало цілком окрему власність. Законних розлучень (тобто офіційних) не було. Після смерті батьків право на частку в спадку було і в дочок, але лише в тому разі, якщо вони були незаміжні. Ті, що вийшли заміж, традиційно жодними правами в цій ситуації не володіли, бо вважалося, що свою частину майна вони вже отримали.

Населення Отрадівської волості теж було неоднорідним, але не в етнічному плані, а в становому, адже її мешканцями були селяни-власники та колишні панські. Шлюбний вік дівчат складав там 16 років, проте з дозволу церковного начальства могли видати заміж і в 15. Окрім одягу та худоби заведено було також нареченій у посаг давати й різноманітні споруди. Усі доходи в родині були спільними. Проте якщо подружжя роз’їжджалося (адже, як ми пам’ятаємо, офіційних розлучень серед селян не було), то кожен користувався своїм майном окремо. У родині влада над дітьми як дружини, так і вдови була однакова з владою чоловіка. Права незаміжніх дочок на спадок після смерті їхніх батьків також обмежені не були. А частка у спадку померлої жінки для всіх дітей була взагалі однаковою.

Мешканці Зароженської волості, до якої входило два села, за віросповіданням були православними й розкольниками. Ці відмінності природно накладали свій відбиток також і на права жінки. Серед населення шлюбний вік варіював від 18 до 25 років. Шлюб без схвалення батьків був неможливий, через що укладений без їхнього благословення союз вважався незаконним. Однак, попри це, випадків примушення зафіксовано не було.

У посаг нареченій мусили давати з-поміж іншого 1 чи 2 шуби. Усі доходи, як і в Отрадівській волості, у подружжя були спільними. Як і всюди, до прямих обов’язків чоловіка входило утримання дружини. Проте якщо дружина та її батьки були заможнішими, то мусили «допомагати чоловікові в покращенні господарства». А якщо чоловік їхав на заробітки з хати, він не тільки був зобов’язаний регулярно надсилати гроші, а й також сплачувати усі податки. Усе майно жінки, нажите в шлюбі, вважалося виключно її власністю, якою вона могла  порядкувати вільно й без обмежень. Після її смерті право на спадок мали тільки сини. У разі ж вдовства жінка мала право лише на невелику частину від майна померлого чоловіка.

Правовий і майновий стан жінок в Охочанській волості теж мав свої особливості. Почнемо з того, що батьки нареченої там перед укладенням шлюбу вимагали від батьків нареченого 10–15 карбованців, які замінювалися аналогом у вигляді цебра горілки на весілля. У посаг 18-річній дівчині давали різноманітний одяг, білизну і, звичайно ж, щонайменше одну корову чи вівцю. Звичаю, аби доходи від різних господарств надходили у власність жінки, серед російських селян, що мешкали у волості, не було. Зате були поширені два інших звичаї.

1. Якщо чоловік бідний, а жінка багата, то вона мала коритися усім вимогам чоловіка.
2. У разі від’їзду чоловіка на заробітки та виконання замість нього дружиною польових робіт жінка не мала жодного права вимагати від нього надсилання грошей.

У становому плані населення Замостянської волості було вкрай строкатим, оскільки складалось із колишніх державних селян-власників, тимчасово зобов’язаних і колишніх дворових людей. Шлюб укладали, досягши 18-річного віку. Посаг вважався власністю виключно дружини, а після її смерті ділився між синами і дочками. Матері родини належала повна влада над «домом». Із селянського наділу при житті чоловіка їй нічого не належало. Майно, — що було нажите особисто чи перейшло у спадок, — вважалося власністю кожного з подружжя. Після смерті чоловіка його вдова мала рівні права на майно разом зі спадкоємцями чоловічої статі. Тобто спадок ділився між дружиною та синами.

Населення Берецької волості складали росіяни. Часто траплялося, що батько й мати нареченої без згоди на те своєї дочки домовлялися про шлюб з батьками нареченого. У посаг 18-річній дівчині було заведено давати вівцю, дві свині та постіль. У шлюбі це майно складало не особисту власність дружини, а спільну. Проте прибуток, що з’явився в родині завдяки праці в господарстві дружини, вважався її власним. Після смерті чоловіка вся його власність надходила у повне розпорядження вдови. Якщо в шлюбі були сини, то все ділилося між ними та матір’ю на рівні частки. А дочки отримували з майна батьків лише десяту частку.

Таким чином, сумарно на підставі вищеописаного можна дійти таких висновків.

1. Норми звичайного права в порядку спадкування майна селянського двору принципово різнились у своєму ставленні до чоловіка й жінки.
2. Жінка не отримувала власницьких прав стосовно двору, допоки в родині залишалися чоловіки.
3. Деякі предмети хатнього побуту, одяг, а також посаг могли вважатися суто жіночою приватною власністю і передаватися від матері до дочки.
4. Ставлення до вдів варіювало у різних селах: в одних вони ставали головою двору і повністю успадковували все майно, а в інших не отримували геть жодних майнових прав.
5. У більшості своїй дочки після смерті батька нерухомого майна не отримували.
6. Посаг жінки, що був власністю жінки, був у сприйнятті наших предків своєрідним страховим капіталом. До речі, досить ємно висловився з цієї теми у своїй книжці «Нотатки земського начальника» відомий публіцист і громадський діяч Тамбовської губернії Олександр Іванович Новіков:
   «Чому в жінок пристрасть збирати полотна й поньови? Гроші будь-який чоловік за нагоди відбере, тобто виб’є кнутом чи ременем, а полотен у більшості випадків не чіпають».
7. Правовий та майновий стан у родинах українок та росіянок мав низку істотних відмінностей.

Тож, попри певну дискримінацію в правах, жінки на наших теренах все-таки мали низку свобод і привілеїв. Ну а відсутність у селах розлучень і судів, пов’язаних із розділом майна та дітей, мене загалом, якщо чесно, дуже потішила.

А про те, яким був правовий стан жінки в Харківському, Лебединському, Сумському, Старобільському і Вовчанському повітах, я напишу якось наступним разом. Тож далі буде.