У наш час, коли мова заходить про судові справи минувщини щодо укладення або ж розірвання шлюбу, у чималої кількості людей одразу виникають достатньо нудні асоціації, наприклад, із тими таки дворянами, що ділять майно, нерівними шлюбами чи позашлюбними зв’язками. Хоча саме шлюбне законодавство Російської імперії було настільки заплутаним і складним, що викликало до життя велику кількість досліджень від юристів ще до 1917 року. Самим лише обер-секретарем Священного Синоду Сергієм Петровичем Григоровським наприкінці XIX — на початку ХХ сторіччя на цю тему було написано такі праці вельми чималого обсягу, що перевидавалися потому не раз:

• «Про спорідненість і свояцтво: види і ступені спорідненості і свояцтва, вирахування ступенів і про значення спорідненості і свояцтва як перепони до шлюбу за чинними узаконеннями»,
• «Причини і наслідки розлучення і розлучний процес на суді духовному»,
• «Про шлюб і розлучення, про дітей позашлюбних, узаконення і всиновлення і про метричні документи: зібрання церковних і цивільних законів. З доповненнями і роз’ясненнями»,
• «Про розлучення: причини і наслідки розлучення і розлучне судочинство. Історико-юридичні нариси»,
• «Збірник церковних і цивільних законів про шлюб і розлучення і судочинство у справах шлюбних».

Дореволюційні дослідники історії нашого міста також приділяли увагу шлюбному законодавству. Однак набагато цікавіші самі харківські судові справи, до того ж саме ті, які вирізнялися своєю нестандартністю на загальному тлі не лише в ті часи, а й у наші. Безумовно, для того щоби відібрати із загального сонму саме такі, потрібні роки. Тож сьогодні я торкнусь лише чотирьох таких історій.

Почну з того, що завдяки творам художньої літератури тема тайного вінчання оповита якимсь романтичним серпанком. Однак у реальності все було достатньо банально, прозаїчно, а подекуди й просто огидно.

Так, у лютому 1886 року в кримінальній сесії Харківського окружного суду за участі присяжних засідателів і в присутності численної публіки розглядалася справа селянки Марії Павлової. Обвинувачувалася вона у відступі від православ’я і подвійному шлюбі, однак у цій справі було все: і продаж батьком дочки, і викрадення, і тайне вінчання, і втеча, і підлість. Читаючи про поневіряння Марії Павлової, мимоволі задаєш собі запитання: а це дійсно відбувалося на території нинішніх Харківської, Полтавської й Чернігівської областей? Це точно судова справа, а не сюжет жіночого роману?
Проте, як би неймовірно це все не було, судова справа Марії Павлової — достеменний факт.
Отже, до 16 років підсудна (єврейка Марія Бреннер) жила в Полтавській губернії.
Якось знайомий її батька, працівник залізниці селянин Олександр Павлов посватався до Марії. Проте та відмовила йому, оскільки, за її словами, «він був уже похилого віку і не подобався мені», а також заявила, що бажає вийти за молодого селянина Василя. Ясна річ, що Павлов вирішив не гаяти часу, і незабаром після цього вона була викрадена, силоміць вивезена до села Роменського повіту Гаврилівки та вміщена в хату священика цього таки села. Викрадачем, до речі, виявився близький друг Павлова, такий собі Березін. На благання дівчини та її батьків, що приїхали, відпустити її священик відповідав категоричною відмовою. А коли дівчина попросила обвінчати її не з Павловим, а з Василем, представник духівництва погодився, проте за умови що Василь дасть йому 200 карбованців. Чому саме 200? Та тому що Павлов давав 100. Ось такий от був прагматичний панотець. Але, на жаль, у молодого селянина таких грошей не було. Тож Марію хрестили й обвінчали все-таки з Павловим, після чого молода дружина була перевезена до будинку свого чоловіка. Попри шлюб, Марія спілкування зі своїм коханим не урвала. Ну а ревнивий Павлов натомість просто став лупцювати дружину. У підсумку за місяць Марія не витримала та втекла з дому. Прихисток вона знайшла в Чернігові, де на одній із залізничних станцій працював її знайомий єврей. У його родині дівчина й прожила близько двох із половиною років. При цьому на суді вона зазначила таке: «Не бажаючи, аби оточуючі мене люди дізналися, що я прийняла християнство, я не ходила цей час до церкви і не говіла, але від християнства не відмовлялася». Потому поліція виявила, що виду на жительство у неї немає, і дівчині довелося повернутися у батьківський дім. Незабаром після цього до батька Марії приїхав Павлов і купив її лише за 30 карбованців. Нащо він це зробив, було геть не ясно, бо за час відсутності Марії вже нажив іншу родину. Зрозуміло, що ці самі питання виникли у Марії, і, гадаю, що відповіді на них у неї були не найрадісніші. Тож, вибравши час, наша героїня знову втекла. Але цього разу дуже далеко, а саме до Харкова. У нашому місті дівчина почала займатися дрібною роздрібною торгівлею. Однак грошей було недостатньо ані для оренди житла, ані для харчування, і Марія стала шукати місце служниці. За якийсь час їй посміхнулася доля: одна жінка сама запропонувала їй високооплачувану роботу покоївки у себе вдома. Звісно, дівчина погодилася. Але, на жаль, була жорстоким чином обманута, адже, переступивши поріг нового місця роботи, потрапила до будинку терпимості, де її силоміць стали змушувати займатися проституцією. При цьому я хотів би зауважити, що в Російській імперії проституція була легальною і в нашому місті існувало чимало борделів, однак подібні історії з обманом та примушенням рідкими аж ніяк не були. Але про це якось іншим разом. А зараз повернемось до Марії. Кілька її спроб втекти із будинку терпимості закінчилися повнісіньким крахом. Проте незабаром їй пощастило: один з її клієнтів, селянин Григорій Березовський, освідчився їй у почуттях і зробив пропозицію. Спочатку Марія відповіла відмовою, заявивши чесно, що вже вінчана, тобто перебуває в офіційному шлюбі. Проте палкий закоханий почав запевняти її в тому, що, виявляється, «хреститися можна до 3 разів, а хрестившись наново, попередній шлюб вважається розірваним». Бачачи в пропозиції Березовського можливість урешті-решт вирватися з борделю, Марія погодилася. У підсумку молодих людей було обвінчано у Воскресенській церкві нашого міста.

А ось потім розпочалося найцікавіше. Виявилося, що причиною одруження Березовського були аж ніяк не високі почуття, а банальне бажання отримати гроші, зібрані Марією за час її перебування в борделі. А коли оточення стало ганити його «за те, що він одружився із жінкою, яка не здатна до праці й слугуватиме для нього лише тягарем», Березовський, що на той час відібрав уже в Марії всі гроші, вирішив питання із розірванням шлюбу вельми просто, а саме пішов до поліції і доніс на свою дружину за подвійний шлюб. Саме через це Марія Павлова й опинилася 11 лютого 1886 року в суді як підсудна.
Серед численних викликаних свідків свідчення давали й два чоловіки підсудної. Цікаво, що Павлов категорично заперечував факт насильницького одруження. У підсумку на розгляд присяжних засідателів було поставлено два запитання:

1. чи винна Марія Павлова, 25 років, у тому, що, прийнявши 1875 року православ’я, потім відвернулася від нього?
2. чи винна вона-таки в тому, що, перебуваючи в законному шлюбі з селянином А. Павловим, вийшла знову заміж за Григорія Березовського, наругавшись таким чином над таємницею шлюбу?

На обидва ці запитання присяжні засідателі після тривалої наради відповіли негативно, тим самим винісши підсудній виправдувальний вирок. І дякувати Богові, скажу я вам. Тому що бідна молода жінка і так достатньо настраждалася. Мене дійсно дуже тішить, коли в таких от реальних історіях є щасливий кінець. Тож добро перемагає не лише у казці, а й на засіданнях харківського суду.

А в серпні 1897 року в Харківському окружному суді (щоправда, уже без участі присяжних засідателів) слухалася інша вкрай рідкісна справа. На лаву підсудних потрапив молодий чоловік, запасний бомбардир Євсій Матюшенко, що служив поштарем у харківській поштово-телеграфній конторі. Дуже цікаво, що суду він був підданий за розпорядженням свого керівництва. Який же страшний злочин він скоїв? Поцупив гроші? Убив? На щастя, ні. Увесь його проступок полягав у тому, що він просто уклав шлюб без дозволу свого начальства. На суді на своє виправдання Євсей Матюшенко заявив про те, що оскільки потрапив на цивільну службу порівняно нещодавно, то просто не знав про існування закону, у силу якого він не мусив укладати шлюб без дозволу на те свого начальства.

Здавалося б, для нашого часу ситуація вкрай абсурдна і геть безглузда. Але законодавство того часу дійсно забороняло особам, які перебувають на військовій і цивільній службі, укладати шлюб без письмового дозволу начальства. Слід зазначити, проте, що при цьому сам шлюб незаконним не визнавався і залишався чинним.

Стаття 1565 «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1885 року досить чітко обумовлювала лише таке:

«Хто із тих, що перебуває на державній службі, укладе шлюб без дозволу свого начальства, той за це піддається суворій догані, із занесенням такої до послужного списку».

З цієї причини прокуратура наполягала на визнанні повної вини Матюшенка. Після вкрай нетривалої наради Окружний суд нарешті визнав підсудного винним у приписуваному йому діянні і ухвалив проголосити йому сувору догану із внесенням до формулярного списку. Також наостанок я бажав би уточнити один момент. Незважаючи на чинний закон, суди за подібне порушення вже до кінця ХIХ сторіччя були виключно рідкісними, через що навіть тогочасним суспільством сприймалися як щось незвичайне та непересічне.

Ну й звісно ж, бувало у справах шлюбних чимало й курйозних випадків.

1897 року в Харківському окружному суді, прикладом, слухалася вкрай делікатна справа. Один поважний 70-річний харківський міщанин подав позов на свою 19-річну дружину про видачу йому грошей на утримання. Сутність претензій зводилася до такого. Після укладення шлюбу 1896 року чоловік одразу ж переписав усе своє рухоме й нерухоме майно на ім’я молодої дружини. Із часом життя старого, за його ж словами, стала просто нестерпним: «Дружина морила голодом, не давала спати по ночах, запрошувала до хати гостей, які до пізньої ночі галасували й веселилися…». З цієї причини чоловік-страждалець, не бувши в змозі все це терпіти, залишив дім і оселився в халупі на Холодній горі.
Щомісяця дружина видавала йому на утримання по 20 карбованців. Проте за 2 місяці ці видачі припинилися. Саме з цієї причини бідолашний чоловік і звернувся до мирового суду із проханням зобов’язати його дружину видавати йому на утримання з тих коштів, що він їй залишив, по 25 карбованців щомісяця. Також на підтвердження своїх слів знедолений чоловік посилався на наявність двох свідків, які завірили факт того, що він дійсно передав своїй дружині безгрошово усе своє нерухоме майно. Зате ось відповідачка, що з’явилася до суду, пред’явила геть інші докази, а саме офіційні документи, що підтверджували факт купівлі в її чоловіка нерухомості та сплати за неї грошей. З урахуванням того що сумнівів з приводу прав на майно в суду більше не було, у задоволенні позову позивачеві було відмовлено. Після цього невдоволений чоловік у відповідь спробував оскаржити це рішення вже на з’їзді мирових суддів. На питання прокурора про те, чому вона змусила свого чоловіка залишити спільну квартиру і оселитися окремо, у ницій халупі, молода дружина заявила, що вона:

1. абсолютно тут ні до чого, бо з хати його не гнала,
2. не вважає себе винною в тому, що, коли їй хочеться жити й веселитися, її чоловік думає про сон і спокій.

А на пропозицію щодо примирення дослівно відповіла:

«Що мир? Нехай повертається додому. Я його не гнала. Власне за законом адже це я мала б позов на нього подати про стягнення грошей. Бо саме чоловік має утримувати дружину. А тут виходить навпаки».

Через це рішення суду залишилось незмінним. Про те ж, чи повернувся додому старий чоловік, а чи ні, історія, на жаль, мовчить.

Того ж року судом розглядався ще один не менш цікавий випадок. Хоча, як на мене, історія ця досить трагічна. Усе почалося з того, що влітку відставний 75-річний секретар Леонов подав на ім’я мирового судді позов.

«7 років тому, коли я мав значно молодший і добріший вигляд, я вирішив одружитися з дочкою харківського міщанина Соломонидою, якій тоді було 10 років. Покохавши цю мрію, — я покохав тую Соломониду з чисто юнацьким захопленням і, коли після певних перемовин з її батьками дізнався, що вони не від того за мене видати Соломониду, коли вона ввійде до визначеного для цього церквою віку, я почав опікуватися вихованням вищесказаної Соломониди: вмістив її до школи, навчив її ручним рукоділлям, — одним словом, хотів зробити з неї таку жінку, яка могла б згодом стати втіхою моїх старечих днів. Я не шкодував грошей: витрачав їх не лише на освіту Соломониди, а навіть на її утримання при батьках, які самі неодноразово отримували від мене значні суми. Я ж терпляче чекав того моменту, коли мені можливо буде зробитися її чоловіком».

Надалі відставний секретар вказує на те, що його весілля з Соломонидою, котра встигла стати гарною 17-річною дівчиною, було призначене на січень поточного року. Однак оскільки за 2 дні до весілля помер її батько, шлюб вирішили відкласти. Після цього дата весілля без видимих причин знову відкладалася кілька разів. На завершення Леонов пише:

«А оскільки до відома мого напевне дійшло, що мати Соломониди Лукерія, мабуть, мене морочить і засватала свою дочку за іншого нареченого, за фахом, соромно сказати, ветеринарного, тобто худобового, фельдшера, то я, втративши назавжди надію зробитися коли-небудь законним чоловіком Соломониди, вирішив за благо вплинути на неї саму та на її мерзенно-оманливу мати у законний порядок. Із надаваних при цьому 14 приватних розписок ви, п. судде, побачите, що родина Соломониди винна мені близько 700 карбованців, які вони у мене різного часу перебрали, проте я бажаю стягнути з них лише 500 карб., бо мені не хочеться бачитися з окружним судом, шукаючи більшої суми. А відтак і через усе вишеописане покірно прошу ваше високородіє викликати міщанку Лукерію та її дочку Соломониду в вашу камеру, і якщо вона, Соломонида, у присутності вашій та священого зерцала відмовиться вийти за мене заміж за християнським законом, то стягти з її матері вишукувані мною 500 карб. із судовими та за ведення справи витратами і стягнення звернути на дім їхній у місті Харкові».

На самому ж суді мати Соломониди визнала факт того, що її родина дійсно винна Леонову 700 карбованців. Проте особисто вона не розглядала цей борг як борг, а скоріше як ціну за продаж своєї дочки. З цієї причини мировий суддя у підсумку присудив задовольнити позов Леонова і стягти з Лукерії суму в 500 карбованців. Про те ж, що сталося далі, дозволю собі розповісти не своїми словами, а словами людей, що особисто бачили те, що відбувалося.

«— Що ж нам тепер робити? — запитала Лукерія суддю.

— Як що? Платити треба, а якщо грошей немає, то дім опишуть і продадуть.

У цей час у публіці, що присутня на суді, чується крик і молода гарна дівчина, вельми вишукано вдягнена, підбігає до суддівського столу й заявляє:

— Пане судде, якщо справа до цього дійшла, то я… згодна… згодна вийти заміж за Леонова.

— Це справа не моя, а його…

— Так ти згодна, моя ластівонько… згодна, — зі слізьми щасливим тоном вимовив Леонов.

— Ну так, згодна… не йти ж моїй матері через вас по миру з сумою, — різко й озлоблено відповіла дівчина…

— Якщо так, то я від позиву відмовляюся, — заявив Леонов…

І мати і дочка плакали… А 75-річний наречений тріумфував…»

Не знаю, як вас, але особисто мене у цій судовій справі більше за все зачепив не 75-річний наречений, а мати Соломониди Лукерія, що фактично продала свою дочку, коли тій було лише 10 років. Однак, судячи з усього, для XIX сторіччя це було, на жаль, нормою. Ну а сама ця харківська історія, трапся вона на кілька десятків років раніше, вповні гідна була стати сюжетом відомої картини Василя Пукирева «Нерівний шлюб».

Про те ж, що було нормою, а що ні в XVIII сторіччі і які гучні судові справи, пов’язані з укладенням чи розірванням шлюбу, слухалися на наших землях тоді, розповім якось наступним разом…