Альфа-Омега

Харків та Міжнародна спілка криміналістів

Косых Роман

До 1917 року міжнародна наукова співпраця з питань боротьби зі злочинністю та функціонування різноманітних юридичних інститутів мала не менш важливе значення, ніж зараз. Однією з перших організацій, що виникли наприкінці XIX сторіччя, була Міжнародна спілка криміналістів. Утворилася вона в Західній Європі ще 1888 року. Фундаторами її були всесвітньо відомі вчені-юристи — професори Лист, Принс, Ван-Гамель. Вважається, що Міжнародна спілка криміналістів була організацією теоретиків, що сприймали себе як новаторів у царині кримінальної політики, а також виразників ідей нової для тих часів соціологічної школи кримінального права. Також керівництво Спілки було переконане в тому, що злочинність і заходи боротьби з нею мають розглядатися не лише з юридичної, а й із соціальної та антропологічної точки зору. З метою обміну думками та налагодження спільної праці членів Спілки періодично почали влаштовувати в містах Європи міжнародні з’їзди, перший із-поміж яких пройшов 7–8 серпня 1889 року в Брюсселі. У його резолюції, до речі, було зазначено:

«Спілка рекомендує законодавцям усіх країн засвоєння принципу умовного засудження, причому межі його мають бути визначені відповідно до місцевих умов і зі взяттям до уваги характеру і морального стану кожного певного народу».

Наступні 11 з’їздів було успішно проведено в таких містах:

А 4 січня 1914 року в Берліні був урочисто відсвяткований 25-річний ювілей організації. За даними на 1912 рік, у Міжнародній спілці криміналістів перебували 1243 юристи з різних країн, організовані в 14 національних груп, із яких на той час найбільшою за чисельністю (405 членів) була група юристів із Російської імперії. Однак Перша Світова Війна, що розпочалася влітку 1914 року, викликала припинення діяльності Міжнародної спілки криміналістів, яка мала до того часу розгалужену програму подальших наукових досліджень. З цієї теми у передмові до своєї книжки «Міжнародні з’їзди з питань кримінального права за десять років (1905–1915)» активний учасник усіх міжнародних конгресів Спілки криміналістів, що проходили з 1905-го по 1915 рік, учений-юрист Павло Ісакович Люблинський з гіркотою написав:

«Під грохіт великої європейської війни ця книжка з’являється на світ. У горнищі цієї війни випрацьовуються нові міжнародні взаємини і нові угруповання європейських народів, які прийдуть на зміну попереднього озброєного світу. Може бути, у ці хвилини не зайвим буде підведення підсумків того, що було здобуто в області окремих сторон державного і суспільного життя на ґрунті спільної, солідарної діяльності народів. Війна прокладає нові шляхи розвитку. І відправні пункти цього розвитку ясні лише на ґрунті здобутих минулим завоювань. Ця книжка торкається питань кримінального права у тому освітленні, яке вони отримали на міжнародних конгресах останнього часу. Боротьба зі злочинністю за останнє десятиріччя стала предметом солідарної діяльності народів, і в області цієї боротьби інтенсивно окреслювалися загальні методи та прийоми. На другу половину 1914 р. і першу половину 1915 р. була призначена низка міжнародних конгресів з питань кримінального права. Так, у вересні 1914 р. в Будапешті мав пройти VIII конгрес кримінальної антропології, у березні 1915 р. — ХIII конгрес Міжнародної спілки криміналістів у Римі та у липні 1915 р. — IX міжнародний пенітенціарний конгрес у Лондоні. Повсюд відбувалася діяльна підготовка до цих конгресів. Нині вона увірвалася, і невідомо, за яких умов і в якій формі відродиться спільна робота європейських криміналістів…».

Ця праця, до слова, є у відкритому доступі в інтернеті. Тож якщо комусь стануть цікаві такі теми, як діяльність Спілки криміналістів у 1902–1908 роки, матеріали Гамбурзького (1905), Брюссельського (1910), Копенгагенського (1913) з’їздів, а також усілякі резолюції міжнародних пенітенціарних конгресів у Будапешті, Вашингтоні, Лондоні тощо, з ними без проблем можна ознайомитися, скачавши згадану книжку.

А говорячи про криміналістів Російської імперії, слід зазначити: попри те що вони увійшли до Спілки з самого момента її заснування (тобто в 1888–1889 роках), їхня окрема національна група з’явилася далеко не одразу. Лише за кілька років, 5 червня 1897 року, статут так званої Російської групи (маються на увазі представники Російської імперії) Міжнародної спілки криміналістів був затверджений Міністром народної освіти графом Іваном Давидовичем Деляновим. А 23 листопада того ж року відбулися перші організаційні збори, де зокрема було обрано й найперших 28 членів групи. Із них переважна більшість були з Санкт-Петербургу (23 особи), по одному з Москви, Пскова, Юр’єва, Ярославля. А от єдиним серед перших членів Міжнародної спілки криміналістів з території нинішньої України був професор Харківського імператорського університету — Всеволод Пійович Даневський.

Потому на зборах шляхом балотування записками було обрано голову групи, заступника голови та трьох членів комітету самої групи (до їх числа увійшов Даневський). Іншим членом комітету, до слова, було обрано прекрасно відомого нам із вами за минулими матеріалами Августа Адольфовича Левенстіма. Тож саме юристові з нашого улюбленого міста Всеволоду Даневському належить честь бути не лише першим членом від України в Міжнародній спілці криміналістів, а й увійти до керівництва її філії, організованої спеціально для криміналістів з усієї території Російської імперії. Відповідь на питання, чому ж так сталося, багато в чому дає біографія Даневського.

Отже, син таємного радника, сенатора Всеволод Пійович Даневський народився 1852 року. Після навчання в Харківській губернській гімназії 1870 року вступив на юридичний факультет Московського університету, який закінчив 1875 року із золотою медаллю за студентський твір під назвою «Про права нейтральні». Там-таки молодий кандидат права був залишений професорським стипендіатом при кафедрі міжнародного права. За 2 роки Даневський був одностайно обраний у приват-доценти з міжнародного права. Магістерська дисертація,  яку 1879 року захистив Всеволод Даневський у нашому улюбленому місті, була присвячена Паризькій морській декларації 4–16 квітня 1856 року. Після захисту він одностайно був обраний у штатні доценти й за поданням ради затверджений у цьому званні попечителем навчального округу. А з 1 лютого 1880 року Даневський був відряджений за кордон на 1 рік і 8 місяців. 1884 року Всеволод Пійович стає ординарним професором. Під час своєї викладацької діяльності на юридичному факультеті Даневський читав студентам лекції з курсів кримінального права, кримінального судочинства, цивільного судочинства, міжнародного права. Також ним було написано такі праці, видані потому як окремі книжки:
– 1876 — «Нарис новітньої літератури з міжнародного права»,
– 1878 — «Думки про кодифікацію міжнародного права та про твір гейдельберзького проф. Блунчлі»,
– 1879 — «Сучасний стан призового судоустрою стосовно нейтральних та необхідні в ньому реформи»,
– 1879 — «Історичний нарис нейтралітету та критика Паризької морської декларації 16 квітня 1856 року»,
– 1892 — «Посібник до вивчення історії і системи міжнародного права» (випуски 1–2),
– 1894 — «Порівняльний огляд деяких форм народного суду»,
– 1895 — «Наше попереднє слідство, його недоліки і реформа».

Живучи в Харкові, Даневський також займається й активною суспільною діяльністю. Наприклад, у грудні 1895 року на річних зборах членів Харківської громадської бібліотеки він був обраний її головою. Тож до часу проведення в листопаді 1897 року згаданих вище організаційних зборів Даневський мав уповні заслужену славу прекрасного спеціаліста в сфері міжнародного й кримінального права. Коли 27 березня 1898 року у віці 46 років Всеволод Пійович несподівано помер, оплакував видатного вченого й чудового лектора весь юридичний факультет, а також багато хто з мешканців нашого міста.

Ну а життя організації, у перших кроках якої брав активну участь блискучий професор, як і участь у ній наших земляків, триває. Так, 12 вересня 1900 року до її лав вступає чудово нам відомий легендарний харківський адвокат і вчений Леонід Євстафійович Владимиров.

У списках членів Міжнародної спілки криміналістів від 1 січня 1901 року наше місто представлене і членом Судової палати Августом Адольфовичем Левенстімом, а також професором державного права Харківського університету Миколою Осиповичем Куплеваським, що, як ми знаємо, за якийсь час став першим головою Харківського юридичного товариства, а потім і ректором університету. Саме завдяки його старанням за засіданні комітету групи 12–22 березня 1901 року ухвалили: «Визнати Харківське юридичне товариство членом Російської групи, про що подати міжнародному центральному комітету». До складу членів Спілки прийнято також харківського адвоката Григорія Григоровича Гонтарева, а навесні того ж таки року — члена Харківського окружного суду, колишнього заступника прокурора міста Валки Григорія Миколайовича Абрамова.

До 1909 року від Російської імперії в Міжнародній спілці криміналістів перебувала вже 281 особа. У списках членів того ж року від 4 січня можна знайти і 5 юристів із нашого міста:

Наступними роками до них доєдналися помічник присяжного повіреного Олександр Васильович Маклецов, а також відомий адвокат Микола Сергійович Каринський. Аж до 1914 року цей харківський золотий склад залишався практично незмінним. До речі, слово «золотий» тут не фігура мови, а констатація факту, адже членами Міжнародної спілки були дійсно найкращі юристи нашого міста. Про внесок і значущість Августа Адольфовича я вже писав (див. http://alfa-omega.kh.ua/ru/levenstim/), писати ж коротко про таку велику людину сенсу не вбачаю.

Найактивнішу роль у житті організації брав і один із найкращих харківських адвокатів початку ХХ сторіччя Леонід Якович Таубер, який періодично приїжджав на загальні збори до Москви, де брав участь у дискусіях та робив наукові доповіді. Прикладом, у квітні 1910 року ним була представлена праця «Попереднє провадження за державними злочинами». Також Леонід Якович публікував свої матеріали на сторінках періодичного видання, що виходило раз на квартал, було створено організацією та називалося «Журнал кримінального права та процесу».

Детальніше про життєвий шлях та досягнення цього чудового харківського юриста можна дізнатися тут: http://alfa-omega.kh.ua/ru/leonid-tauber/.

На спільні збори за можливістю їздив і Євгеній Олександрович Москов, однак уславився він більше все ж не як юрист, а гласний міської думи.

З-поміж інших відомих адвокатів членом організації був Микола Сергійович Каринський. Деякі дослідники, щоправда, стверджують, що його адвокатська практика частіше за все мала скандальний відтінок, наводячи як приклад той факт, що 1910 року він захищав у Харківському окружному суді судового слідчого Тер-Семенова, «украй нервового суб’єкта, спадкового сифілітика», який застрелив у сварці дружину, матір чотирирічної дочки. Завдяки старанням Миколи Сергійовича присяжні виправдали слідчого-вбивцю. А Володимир Дмитрович Бонч-Бруєвич, що особисто знав Каринського, відгукувався про нього так:

«Цей радикальний адвокат завжди вів процеси дуже вміло, енергійно, зі знанням справи і настільки вільно, що його промови нерідко викликали заперечення прокурора й голови суду».
Хоча багатьом Микола Каринський відомий насамперед як адвокат у сектантських справах і чоловік однієї з найвідоміших харків’янок — Варвари Андріївни Жмудської, батько якої був власником популярної в нашому місті щоденної газети «Ранок».

Може бути, тому компанію Миколаєві Сергійовичу в Міжнародній спілці криміналістів склав інший адвокат із нашого міста, Борис Павлович Куліков, який періодично виступав на харківських судових процесах як захисник представників газети «Ранок». Вельми красномовно про цього адвоката промовляє фрагмент зі спогадів колишнього професора математики Харківського університету Володимира Христіяновича Даватца, виданих 1921 року в Парижі.

«…Серед різних повідомлень було надруковано, що харківський професор Маклецов, який знаходиться у Новоросійську, опублікував список останніх жертв червоного терору в Харкові. Серед перелічених прізвищ я з жахом побачив прізвище присяжного повіреного Б. П. Кулікова…

Яка трагічна доля Бориса Павловича. Я любив його за його блиск і за якийсь юнацький вогонь. У “соціалістичній думі”, сидячи на місцях народних соціалістів, він громив більшовиків часто з великою дотепністю і пафосом. Коли я у грудні 1917 року вступив у число гласних цієї сумної пам’яті думи, він — старий муніципальний діяч — увів мене у перше засідання.

Прийшли німці, засяяв на київському престолі ясновельможний пан гетьман, — і прийшли, нарешті, більшовики. Червоний туман обійняв усе навколо. Суд був скасований, стан присяжних повірених розігнаний, і оголошений набір “правозаступників”. Найкращі сили харківської адвокатури відхилили з обуренням цю пропозицію, і адвокати третього рангу, сумнівні “ходатаї у справах” наповнили кадри нового інституту. Серед видних імен було лише двоє адвокатів, що пішли у правозаступники; один із них був Б. П. Куліков. Більшовиків прогнали — і стан присяжних повірених судив тих, хто у важкі дні більшовизму зрадив прапорові присяжної адвокатури. Б. П. Куліков захищався з якоюсь запальністю. “Не ви — а ми були хранители найкращих традицій, — кидав він своїм супротивникам. — Як лікар не має права відмовити у допомозі, так і адвокат мусить насамперед захищати. І чим суд недосконаліший, тим більший — його обов’язок”… “Тиждень про правозаступників” закінчився, для Б. П. Кулікова залишив різко зіпсовані стосунки з колишніми друзями, зіпсовану громадську репутацію і штовхнув його, звісно, в опозицію до існуючого строю. “Ви правішаєте, — сказав він мені якось. — А я лівішаю з кожним днем”. Він був найбільш яскравим представником тих, хто відмовляв Добрармії у будь-якому визнанні, для кого прихід її був зіпсований силою подій… І коли всі втекли з Харкова, він — як тоді казали — залишився там. Шкода людину, талановиту, експансивну, але нестійку. Померти від руки більшовиків, і після всього того, що сталося з ним, — це нещастя, вищого за яке не уявиш».

При цьому не можу не зазначити, до речі, що згаданий вище Маклецов був також адвокатом і, як і решта, теж був членом Міжнародної спілки криміналістів. Однак оскільки в нас його ім’я забуте, то всю інформацію про його життя можна почерпнути лише з праць закордонних дослідників:

Отже, народився він 3 листопада 1884 року в селі Городнє Богодухівського повіту в родині директора Харківської реальної гімназії. Після отримання початкової освіти Олександр Васильович вступив на філософський факультет, однак потім перевівся на юридичний факультет Харківського університету, який 1908 року закінчив не просто успішно, а й із золотою медаллю за дипломний твір «Умисел і недбалість як форми провини. Критично-догматичне дослідження». Після цього Маклецов залишається як викладач-стипендіат у стінах нашого університету й 1912 року стає вже магістром в області кримінального права і судочинства. Окрім читання лекцій студентам Олександр Маклецов бере діяльну участь в організації в нашому місті особливого суду для малолітніх, а також перебуває при ньому членом правління товариства патроната. Ставши з часом гласним Харківської міської думи і членом міської комісії з громадського піклування, Маклецов продовжує свою роботу з організації піклування про дітей. Після приходу до влади більшовиків емігрував і з 1921 року осів у Чехословаччині. А з 1925 року починається його багаторічне викладання на юридичному факультеті Люблянського університету. Там-таки він створює такі праці, як:

І саме тому наш земляк вважається батьком школи словенської кримінології.

Не менш талановитим та успішним був і інший викладач юридичного факультету Харківського імператорського університету Олександр Дмитрович Кисельов, колосальний вплив на якого ще в студентські роки справив його вчитель професор Леонід Владимиров. Саме завдяки цьому все своє життя Кисельов присвятив вивченню та викладанню кримінального права. Після закінчення 1890 року з відзнакою юридичного факультету Кисельов був залишений при університеті для приготування до професорського звання за кафедрою кримінального права і судочинства. Восени 1897 року за видатні успіхи Олександр Кисельов отримав закордонне відрядження з допомогою від університету та міністерства, під час якого займався вивченням психології під керівництвом професора В. Вундта і кримінального права у професорів П. Біндинга і Ф. фон Ліста. Після смерті в 1898 році Всеволода Пійовича Даневського (пам’ятаєте початок нашої історії?) саме Кисельов отримав пропозицію від Харківського університету читати лекції на спустілій кафедрі кримінального права і судочинства.

Наступні роки Олександр Дмитрович (зокрема і власним коштом) продовжує їздити до Західної Європи з метою продовження наукових занять, читати в Харківському університеті лекції про покарання у зв’язку з тюрмознавством та кримінальним судочинством, а також друкувати свої праці:

З 1917-го по 1920 роки жив у Криму, де на юридичному факультеті Таврійської філії Київського імператорського університету Св. Володимира читав курс кримінального права і судочинства. Після відходу Врангеля і захоплення Криму червоними був заарештований, але якимсь дивом уникнув розстрілу. Після звільнення повернувся до рідного Харкова, де до 1925 року очолював кафедру кримінального права в Харківському інституті народного господарства.

Таким чином, можна сміливо стверджувати, що в лавах Міжнародної спілки криміналістів Харків був представлений дійсно найкращими адвокатами, викладачами та вченими, роль котрих як у конференціях та з’їздах, що проводились у Західній Європі, так і на території Російської імперії, ще належить вивчити.

Exit mobile version