Не так давно у фіналі замітки «Чотири гучних шлюбних справи» я пообіцяв розповісти читачам про те, що було нормою, а що ні в XVIII сторіччі, а також про гучні судові справи, пов’язані з укладенням або розірванням шлюбу. Ну що ж, обіцянки треба виконувати. Але перш ніж перейти до самих історій, для розуміння їх варто було б без зайвих подробиць прояснити деякі моменти.
По-перше, фундатором сімейного законодавства в Російській імперії вважається Петро I. Саме його реформи, спрямовані на посилення ролі світського законодавства і обмеження впливу і влади церкви, стали новим періодом у розвитку сімейного права. У роки його правління було видано низку указів, які зокрема заповнили й прогалини в канонічному праві. Однак, кажучи про підсудність у справах шлюбних, украй важливо розуміти таке. Указ від 12 квітня 1722 року чітко визначав, які справи перебувають у компетенції суду, а які переходять під юрисдикцію світського.
Таким чином розлучний процес здійснювався судами саме духовних консисторій і мав мішаний змагально-розшуковий характер. В прийнятті рішення при цьому ключове значення належало не переконливості доказів для суддів, а наявності суворо визначених доказів, якими, наприклад, при перелюбстві були свідчення двох чи трьох свідків-очевидців. При цьому подружня зрада (перелюбство) була водночас і злочином кримінальним, через що могла розглядатися також кримінальним судом.
Основними приводами для розлучення в XVIII сторіччі могли бути:
- хворобливий стан і статева неспроможність одного з подружжя;
- подвійний шлюб;
- неповноліття;
- перелюбство;
- взаємна згода подружжя на розлучення.
Це якщо дуже-дуже стисло. Ясна річ, що після 1722 року сімейне законодавство зазнало чималих змін.
По-друге, до 1799 року територія слобідсько-українських полків, а потім (після їх ліквідації) і Слобідсько-Української губернії входила до складу величезної для тих часів Бєлгородської єпархії. І лише указом імператора Павла I у 1799 році з її складу було виділено наші землі й створено самостійну Слобідсько-Українську єпархію з центром у місті Харкові.
Тому всі справи, пов’язані з розірванням шлюбу, розглядалися бєлгородськими архієреями.
Ну а тепер нарешті перейдемо до справ шлюбних.
Почнемо, мабуть, з того, що основні причини неодноразового шлюбу (тобто шлюбу незаконного) на наших землях ще дореволюційні дослідники вбачали в такому:
- рухомість населення;
- переважання військового елементу (тобто того, що частина чоловічого населення служила в армії);
- гранична неосвіченість самого духівництва.
Вельми показова в цьому плані справа, що розглядалася духовним відомством нашого міста 1725 року. Почалася вона з того, що 1700 року така собі Лукерія Семахова вийшла заміж за драгуна Карпа Єлисеєва. Коли почалася війна, він зі своїм полком пішов у похід і безслідно зник. Прочекавши чоловіка близько 4 років та не маючи про нього жодних звісток, жінка зробила вповні логічний, на мій погляд, висновок про його загибель і повторно вийшла заміж за мешканця міста Харкова, із яким прожила у шлюбі 10 років і народила 3 дітей. Після загибелі другого чоловіка Лукерія вийшла заміж утретє — за каменяра Івана Соболева, із яким прожила 6 років і народила ще 2 дітей. А 1720 року, тобто після 20 років відсутності, на Слобожанщину повернувся (як виявилося, з полону) перший чоловік Лукерії — Карп Єлісеєв. Однак, дізнавшись від родичів, що його дружина вийшла повторно заміж, Єлісеєв не став подавати на неї до церковного суду, а вчинив геть інакше. Дізнавшись, що Лукерія живе з чоловіком у слободі Тишки, він приїхав туди зі своїми друзями і буквально, за словам каменяра Соболева, «відняв у мене свою першу дружину і все моє подвір’я розорив і що було в тому моєму домі усе побрав і подвір’я моє продав…».
І лише за 4 місяці потому Лукерія змогла втекти. Однак приповзла вона в містечко Борисів до Соболева, що там працював, ледь жива і вся побита. Після чого подружжя, змінюючи місце жительства, прожило разом ще близько 5 років, поки 1725 року невгамовний драгун Карп Єлісеєв знову не знайшов їх. Щоправда, цього разу перший чоловік Лукерії не став улаштовувати погром, а просто подав до церковного суду, за підсумками якого шлюб Лукерії з каменярем Соболевим було визнано недійсним і її було повернуто Карпову. Що чекало після такого «справедливого» рішення бідну жінку, історія мовчить. Але ввижається мені, що геть нічого доброго. Так і хочеться вигукнути: «О часи! О звичаї!».
Тішить, правда, що далеко не всі подібні історії на наших теренах були настільки жорстокі. Особисто для мене в цьому плані вкрай показовий приклад мешканця міста Мерефа Прокопія Діденка, що пробув у полоні цілих 22 роки. Його жінка Олена, прочекавши чоловіка 8 років і подумавши, що він загинув, вийшла заміж за іншого і стала матір’ю кількох дітей. На відміну від Карпа Єлісеєва, Прокопій Діденко поставився до ситуації з розумінням і, повернувшись на батьківщину 1730 року, як сказано в документах, «взяв тільки з них 5 карбованців для вступу самому в інший шлюб і, крім того, від неї лист на доказ, що одружується вільно, який лист і дала вона йому при свідках — отамані тієї слободи та інших…».
Як відомо, однією з цілей християнського шлюбу є продовження роду. З цієї причини розлучення, коли один із подружжя важко хворий чи до відтворення не здатний, на наших землях рідкістю не були. Однак позиція церковних судів у подібних випадках була не завжди однозначною і багато в чому залежала від поглядів самого правлячого архієрея. Так, прикладом, єпископ Бєлгородський і Обоянський Єпіфаній категорично відмовлявся давати в таких випадках дозвіл на розлучення. Як ілюстрацію наведу ось такий випадок. У квітні 1726 року мешканка села Плюхіно, що розташоване неподалік від полкового міста Слобідської України Острогозька, Марія Харламова написала єпископу прохання розлучити її з чоловіком, із яким прожила 7 років у шлюбі, зазначивши як основну причину таку: «А нині мені жити з ним неможливо через хворобу — нога права відгнила і по всьому тілу велика хвороба». Проте в розлученні стражденній жінці, що не бажала бути обтяженням своєму чоловікові, набожним суворим єпископом було навідсіч відмовлено.
За 60 років після описаних подій до духовного управління від мешканця слободи Могриця Якова Коваленка надійшло прохання щодо розлучення його доньки Єфросинії з чоловіком її Захарієм через те, що свій подружній обов’язок протягом двох із половиною років після одруження через хворобу чоловік не виконував. Після того як статеве безсилля Захарія було підтверджене медичним висновком лікаря, подружжя отримало розлучення, а Єфросинії був даний дозвіл на укладення нового шлюбу. 1797 року вже знайомий нам Захарій Бобрицький подав до Миропольського духовного правління документи з проханням про вступ у новий шлюб. Цікаво, що до цього прохання додавався й висновок лікаря міста, що дослівно проказував: «Захарія Бобрицький, бувши освідоцтвований ним лікарем у до того бувшому його припадку, що попросту називається скопом, виявився таким, що страждав на рану поблизу природного уда, що за випадком тоді стався, і від того до видужання свого не міг мати із жіночою статтю співдії; проте як нині він цілком видужав від рани і всі частини уда його прийшли у належний свій порядок і дію, то немає ані найменшого сумніву до вступу йому у законний шлюб». Але тільки лише після того, як такий медичний висновок дав бєлгородський штаб-лікар, до якого консисторія спеціально скерувала Бобрицького, 31-річний чоловік отримав дозвіл на вступ у новий шлюб.
Судових справ, пов’язаних із багатьма шлюбами, теж було чимало, причому достатньо заплутаних і складних. Так, 1733 року піп Костянтин Федоров дізнався, що в питійному шинку в слободі, де знаходився його храм, проживає така собі Євдокія Гречка, що перебуває в шлюбі вже вчетверте. Побоюючись штрафів з боку церковного начальства, він про всяк випадок швидко доніс на жінку духовному управителю міста Ізюма. У ході церковного розслідування було з’ясовано таке.
- Перший чоловік Євдокії мав дві дружини і, коли дружина йому набридла, просто продав її на Дон молодому грекові.
- Після того як цей грек одружився на Євдокії, він був за якийсь час вбитий розбійниками.
- Після його смерті жінка знову вийшла заміж. Однак чоловік її, мавши до цього законну дружину, не сказав про це Євдокії, прожив з нею пів року, а потім втік назад до першої дружини.
- Четвертим чоловіком був власник шинку Лазар, від якого Євдокія народила сина і дочку.
Тим самим цей випадок просто переповнений злочинами стосовно шлюбного права. Адже виходить, что обвинувачувана була 2 рази замужем за двоєженцями, один раз як річ — просто продана і, нарешті, признавши свій третій шлюб недійсним, вийшла заміж учетверте. Однак тодішній архієпископ Бєлгородський і Обоянський Досифей поставився до нещасної із жалістю та розумінням. Прийнявши до уваги, що попередні чоловіки жили з жінкою нетривалий час і не за законним шлюбом, а також що окрім двох дітей від четвертого шлюбу два її сини і дочки залишилися в сирітстві, він не піддав Євдокію жодному церковному покаранню і дозволив їй жити в одній хаті з Лазарем. Але якщо ви гадаєте, що в цій історії є хепі-енд, то глибоко помиляєтеся. Адже друга частина церковного вироку не визнавала четвертий шлюб Євдокії чинним, а також проказувала: «Але хоча жити спільно їм і дозволяємо, а плотського сожиття їм геть не мати». Ось така от, як то кажуть, ложка дьогтю у діжці меду.
За кілька десятків років уже інший священик із того-таки Ізюмського повіту доніс за подвійний шлюб на канцеляриста Максима Карпова. Злочин Карпова зводився до того, що той залишив свою першу дружину Уляну й одружився на Ірині. Під час слідства на допиті обвинувачуваний Карпов на своє виправдання вказав, що свою свою першу дружину Уляну він кинув, бо одружили його на ній силоміць. Сама вона винна в перелюбстві. Усе це ним зазначено в документах, поданих до консисторії для розірвання шлюбу. Однак оскільки протягом 8 років йому не було дано церковною владою дозволу на розірвання шлюбу, він не витримав і взяв другий шлюб самовільно. Після того як церковні чиновники доволі покопирсалися в своїх архівах, виявилося, що прохання Карпов дійсно на розлучення подавав. Надалі було встановлено, що:
- шлюб був укладений, коли Максиму Карпову було 13 років, а Уляні 15;
- протягом наступних 6 років подружнього життя молода жінка зловживала алкоголем, а також регулярно зраджувала чоловікові.
На допиті Уляна нічого з цього не заперечувала, а навпаки — підтвердила. Також вона заявила, що з самим Карповим жити не бажає. У підсумку рішення духовної консисторії у цій шлюбній справі було таке:
«Карпова з першою його дружиною розлучити, і, відшукавши її, від Ізюмського духовного правління надіслати до консисторії під вартою; а після присилання за таке її перелюбне життя послати до безвихідного перебування у чорну роботу та працю до Старооскольського жіночого монастиря, а Карпова з другою його дружиною Іриною не розлучати… А чого заради той Карпов, не закінчивши в консисторії з першою дружиною справи і не спитавши дозволу, самовільно без дозвоління пастирського одружився, таку його надзухвалість консисторія віддає в особливе його преосвященства визначення. A визначення його преосвященства таке: учинити по цьому; а ми зі свого боку йому, Карпову, провину його пробачаємо, пасторськи зичачи йому бідному з другою дружиною найблагополучнішого і найспасительнішого життя».
Тобто, у перекладі сучасною мовою, Уляну як покарання спрямували до ув’язнення у жіночий монастир, а Карпов отримав підтвердження чинності свого другого шлюбу.
Хоча, знову ж таки, слід зазначити, що в цьому випадку (як і в судовій справі Євдокії Гречки) наявні не лише подвійний шлюб, а й низки інших проступків, а саме перелюбство, покарання за яке у XVIII сторіччі було дійсно вельми жорстким. Як приклад розповім історію, що сталася 1771 року на землях нинішньої Харківської області. Якось казенний обиватель міста Золочів Григорій Зинченко ліг спати на піч, зп’яну переплутав свою дружину з невісткою Теклею і вчинив із останньою гріхопадіння, тобто переспав. Тут дозволю собі зупинитися і прояснити один важливий момент. В багатьох селянських хатах того часу були великі печі, на яких дійсно спали, причому родинами. Тож у тому, що, перебуваючи в украй нетверезому стані, Зинченко переплутав свою дружину із дружиною сина, у принципі немає нічого дивного. Однак потім Григорій, побачивши свою помилку, як голова родини наказав Теклі про те, що сталося, нікому не казати. І більше того: уже в тверезому вигляді за взаємною згодою перелюбства надалі неодноразово повторювалися, поки не заскочив їх у ліжку чоловік Теклі Іван, який швиденько доніс на свого батька та дружину отаманові. Коханців було заарештовано і посаджено до тюрми, потім за визначенням губернської канцелярії на покарання бито батогом, а після на кілька років заслано до чоловічого та жіночого монастирів відповідно.
Тим самим шлюбні справи XVIII сторіччя відкривають нам украй непривабливі боки родинного життя в Слобідській Україні, а отже, і наших із вами далеких предків, що аж ніяк не скасовує любові до нашого краю, зате робить її більш свідомою і реалістичною.