Альфа-Омега

Про сухий закон і Харків у роки Першої Світової Війни

О сухом законе и Харькове в годы Первой мировой войны

У наш час загальний термін «сухий закон», що включає в себе повну або часткову заборону обігу етанолвмістних речовин (за виключенням медичних, наукових та промислових цілей, а також речовин із незначним вмістом етанолу), у багатьох стійко асоціюється із США 1920–30-х років. Що геть не дивно, адже саме підпільні торговці — бутлегери, гангстерські банди і найвідоміший з їхніх ватажків, що заробив статок на продажу алкоголю, — Аль Капоне — завдяки просто величезній кількості документальних та художніх фільмів, книжок і пісень стали справжніми легендами масової культури.

Тому щира шкода, що чуже ми знаємо чудово, а от своє — ні. Таж на території нашого міста й губернії під час Першої Світової Війни сухий закон також був.

Почалося все з того, що ще в липні 1914 року, коли світ стояв на порозі війни, імператор Микола II надав місцевим органам самоврядування право на їхній розсуд та під їхню відповідальність закривати алкогольну торгівлю. Також був виданий імператорський указ про заборону виробництва та продажу всіх видів алкогольної продукції на всій території держави. Через що торговлю алкоголем було припинено — спочатку на час мобілізації, а наприкінці серпня 1914 року — на весь час війни.

Причин тому було чимало: з одного боку, сам імператор Микола II, як відомо, був переконаним супротивником пияцтва, з іншого — пили тоді справді нестримно, і з цим необхідно було якось та боротися. Ну а з третього боку, влада, забороняючи торгівлю алкоголем, елементарно боролася за збереження правопорядку в країні. Адже саме завдяки запровадженню сухого закону вдалося уникнути супутніх хвилі патріотизму масових погромів німців і інших ворогів «благословленої вітчизни».

Повторю те, про що вже писав у статті «Про гаряче літо 1914 року та скандал з американським консулом»: з 3 серпня 1914 року в місті Харкові та губернії обов’язковою постановою харківського губернатора було заборонено:

  1. «Розпиття міцних напоїв на вулицях, дорогах, площах та в інших відкритих місцях, у рисі садибної осілості селищ та приміщеннях селянського суспільного врядування.
  2. Поява в громадських місцях, у рисі садибної осілості селищ та на проїжджих дорогах у стані явного сп’яніння.
  3. Зберігання у селищах міцних напоїв у приміщеннях приватних осіб у кількості, що явно перевищує потреби осіб, які ці приміщення населяють.
  4. Власникам будинків у рисі садибної осілості ставиться за обов’язок не допускати в приміщеннях, що їм належать, недозволеного продажу міцних напоїв і про здійснення такого продажу негайно повідомляти поліцію чи сільську громадську владу.
  5. Чайні, так само як їдальні, закусочні та всілякі інші заклади шинкового промислу без права продажу міцних напоїв не повинні мати внутрішнього сполучення з житловими приміщеннями як утримувача закладів, так і осіб, що в нього служать чи мешкають.

Винні у порушенні цих обов’язкових постанов піддаються в адміністративному порядку: грошовому штрафу до 3 тисяч карбованців, чи арешту до 3 місяців, чи тюремному ув’язненню на 3 місяці».

Реакція на все це харківських ЗМІ була в цілому схвальною. Хоча, якщо чесно, своєю стилістикою і тональністю мені ця реакція нагадала радянську передовицю, яка пафосно доповідала населенню про чергові ударні успіхи колгоспників зі збільшення надоїв у корів.

Отже.

Вересень-1914

Лозова. Результати тверезості

Величезну послугу зробила нашому селищу заборона продажу спиртних напоїв. Люди, що витрачали 90 % свого заробітка на алкоголь, відтепер роблять заощадження і віддають частину свого заробітку пораненим. Спостерігається також у селищі зменшення захворювань, крадіжок та бійок».

Жовтень-1914

Чугуїв. Витверезіння

Дивовижні результати дало закриття винних яток: усі ніби поперероджувалися. Навіть алкоголіків зараз упізнати не можна: вони набули пристойного вигляду, поздоровшали, причепурилися та взялися до роботи. Чоловіки відтепер так кажуть: “Горілка — це балощі, звичка самісінька. Дай Бог, аби монопольки ніколи вже більше не відкривалися. Та й тихо стало, сумирно, жодних бешкетів немає”. А від робочих доводиться чути такий відгук: “Шкода, що не з початку літа закрилися монопольки: багато би зароблених грошей залишилося в наших кишенях”. На базарах у нас, на які з’їжджаються селяни навколишніх сіл, спостерігається теж інша картина. Раніше на кожному возі і під возами тривало випивання, валялися “мертві тіла”… Шум і гвалт стояли до самого вечера. Відтепер на базарі — тихо, пристойно, і до обіду майже всі роз’їжджаються на роботи».

Листопад-1914

Прохання 606 мешканців

Харківському губернатору від мешканців Холодної та Лисої Гір, Новоселівки й Іванівки, — місцин, що здавна страждали через пияцтва та бешкети хуліганів, — надійшло прохання з клопотанням про те, аби не припинялася боротьба з “алкоголізмом, який розоряє наш стан, призводить до злиднів, руйнує сімейні зв’язки, доводить до хуліганства, неподобств, а подеколи й до вбивства”». Мешканці цих районів просять про закриття назавжди усіх казенних і приватних пивних яток, усіх ресторанів, що розташовані на Холодній та Лисій Горах, Новоселівці, Іванівці та Основі, “a також покірливо просимо заборонити існуючий досі  нелегальний продаж горілки й пива у бакалейних ятках”».

Проте незважаючи на такий пафос і захоплення, усе було, на жаль, аж на так вже й райдужно, як могло здатися. Адже навіть перші заборони на торгівлю алкоголем провокували просто масу порушень.

Так, 24 вересня 1914 року харківський губернатор у своєму циркулярі поліцмейстерові та повітовим справникам губернії писав, що начальник штабу Київського військового округу звернув увагу на те, що в деяких населених пунктах, через які проходять війська, відбувається таємна торгівля горілкою. І, звісно, вимагав вжити заходи.

До Київського військового округу губернатор з цієї теми писав таке:

«Проти таємного продажу спиртних напоїв я вжив найрішучіших заходів, і мною закрито вже кілька десятків торгових закладів, які були викриті щодо таємного продажу горілки й пива».

ЗМІ нашого (і не тільки) міста також не оминали увагою порушення сухого закону. Ось деякі приклади.

Осінь-1914

Брак політури

Заборона торгівлі горілкою та іншими спиртними напоями викликало посилене споживання аматорами випивки політури та спиртових лаків. Деякі столярні фабрики й майстерні скаржаться на брак у магазинах політури, яка посилено розкуповується та випивається замість горілки. Серед п’яниць, головним чином покидьків суспільства, наразі навіть увійшла до обігу приказка “наполітурився”. Через надмірне споживання політури замість горілки, а отже, і посиленого попиту на політуру торговцями значно підвищена й ціна на неї».

Замість спиртних напоїв

Про шкідливий вплив на здоров’я політури й денатурованого спирту, які дехто вживає замість горілки, усім відомо. Щодо продажу денатурованого спирту запроваджено деякі обмеження, завдяки яким дістати спирт тепер не завжди видається можливим. Не такі справи з політурою. Рідко яка дріб’язкова бакалейна ятка не торгує політурою, не кажучи вже про спеціальні магазини. Завдяки попиту на політуру і ціна на неї неймовірно піднялася. Фунт політури, що раніше коштував 40 коп., продається по карбованцю і дорожче. Рідко закінчується добре споживання політури, у більшості ж випадків отруєння політурою викликає смерть. Таких випадків зі смертельним кінцем для споживачів політури до теперішнього часу зареєстровано понад десять. Невідкладно потрібно, аби продаж політури був обмежений, відбувався лише зі спеціальних магазинів, і до того ж особам, які можуть довести, що політура їм необхідна для здійснення робіт за їхньою спеціальністю».

10 вересня 1915 року щодо торгівлі було видано нові обов’язкові постанови харківського губернатора, у яких, зокрема, зазначалося:

«3. Забороняється продаж пива із підвалів броварень особам, які не мають встановлених дозволів на утримання питних закладів із правом продажу пива.

4. Забороняється питним закладам із розпивочним продажем міцних напоїв (ресторанам,  буфетам при клубах і суспільних зборах та ін.) продаж виноградного вина і пива на винос».

Ну а газети 1915 року повідомляють таке.

“Тверезість” у Харкові

ХАРКІВ, 11, III. (Телефоном.) Поліція вчора виявила цілу організацію з постачання мешканців Харкова горілчаними виробами. Спиртні напої привозилися членами організації з тих губерній, де продаж їх не ліквідований остаточно. Пізно вночі поліція здійснила низку обшуків. В одному готелі знайдено близько 300 пляшок коньяку із закордонним етикетом. На околицях міста виявлені цілі склади та “заводи”, у яких здійснювалася розливка горілчаних виробів. Тут-таки малися фільтри для очищення денатурованого спирту, лейки, етикетки та різноманітні зілля для підфарбовування вин».

«У Харкові підданий арешту на три доби один з приставів поліції за видачу посвідчення на отримання з митниці бочки рому для власника кондитерської Дагаєва».

«У передсвяткові дні міська поліція посилено зайнята виявленням місць таємного продажу спиртних напоїв, продаж яких перед святами особливо посилюється. З цією метою, за розпорядженням поліцеймейстера А. Н. Грузинова, щодня здійснюються обшуки, насамперед у бакалейних ятках, де крім спиртних напоїв знаходять “димок” та ін. сурогати. Проти ночі на вчорашнє число обшуки було проведено, між іншим, по 1-й та 2-й дільниці. У результаті складено багато протоколів за таємний продаж спиртних напоїв».

«Відсутність спиртних напоїв примушує аматорів алкоголю вдаватися до всіляких хитрощів. Так, в одного з харківських лікарів-психіатрів днями з кабінету вкрадено одним із його пацієнтів чисті рецептні бланки. Після цього за фальшивим підписом цього лікаря стали надходити до харк. аптек рецепти на спирт. Лікарем зроблено заяву про те, щоби ці рецепти вважалися недійсними».

Проте порушень менш не стало. Мабуть, тому 1916 року обов’язкових постанов харківського губернатора з приводу заборони з’являється рекордна кількість за весь час дії в місті сухого закону — цілих три.

У першій з них (від 26 квітня) читаємо таке.

  1. «ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ продаж і придбання твердого денатурованого спирту.
  2. Твердий денатурований спирт може бути відпущений лише для потреб армії, але не інакше як за особливими в кожному окремому випадку дозволами комендантів міст чи начальників гарнізонів.
  3. ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ провезення, пронесення та переміщення в кордони Київського військового округу, а також зберігання твердого денатурованого спирту без належного на те дозволу.
  4. ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ вживання твердого денатурованого спирту як охмільної речовини у його природному вигляді, а також переробка цього спирту з метою отримання з нього міцного напою.
  5. Заклади, що торгують твердим денатурованим спиртом, зобов’язані протягом двотижневого терміну з дня опублікування цієї обов’язкової постанови до загального відома, заявити місцевій поліції про кількість наявного в них запасу такого спирту.
  6. Заклади, що виробляють твердий денатурований спирт, зобов’язані вести точний облік йому, своєчасно записуючи як виробітку, так і відпуск спирту за особливою прихідно-видатковою книгою, причому відпуски спирту можуть здійснюватися лише за наявності згадуваних у п. 2 цієї постанови дозволів».

Найцікавіше тут те, що крім стандартного штрафу до 3000 карбованців або ув’язнення в тюрмі до 3 місяців зазначалося також, що «твердий денатурований спирт підлягає конфіскації та негайному знищенню».

А ось обов’язкова постанова від 12 вересня 1916 року.

  1. «ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ приготування, зберігання та продаж сурогатів спиртних напоїв.
  2. ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ також виготовлення та зберігання перегонних апаратів та частин їх, кубів  холодильників і конденсаторів, а також пристосування домашнього посуду до цілей перегонки чи відгонки рідин».

Знайдені сурогати напоїв наказувалося знищувати, а апарати конфісковувати.

Проте винахідливі мешканці чудового міста Харкова вперто не бажали здаватися, через що нові обов’язкові постанови від 28 жовтня нараховували вже 8 пунктів, присвячених одеколонам, парфумам та іншим парфумерним виробам, до складу яких входить спирт.

Ну а газети нашого міста в 1916-му писали, прикладом, таке.

“Спиртоторговці”

Така професія з’явилась у Харкові. Це не справжні спиртоторговці, а “фармазонщики” у спиртовій справі, оскільки під виглядом спирту та спиртових настоянок вони збувають денатурат і просто воду. Професія доволі вигідна. Денатурат, чимось здобрений, перелитий у коньячні пляшки, продається за коньяк Новосильцева, Сараджева та ін., відповідно до етикетки на пляшці. Ця підробка не така вибаглива, проте, у більшості випадків, вдається. Набагато складніше виходить продаж води під виглядом спирту. Проте трапляється, і то часто, що вдається і це шахрайство. Купують переважно такий “спирт” утримувачі готелів, шинків, їдалень. Зазвичай для цієї мети “спиртоторговці” мають особливого влаштування жерстяну посудину, ємністю, припустимо, у відро. Наливається ця посудина по шийку простою водою, потому робиться непроникна перетинка із жерсті ж та поверху цієї перетинки наливається спирт — не більше кількох чарок. Відро такого спирту продають за 50 карбованців і дорожче. Практикується також підробка під денатурат. У бутиль, наповнений водою, кидають речовину, що забарвлює у синюватий колір, а потім домішують трохи спирту. Вода видає запах денатурату і має природний вигляд денатурату. Збувається такий “денатурат” карбованців за 10 і дорожче чверть…»

Проте далеко не всі порушення сухого закону в нашому місті ставали надбанням громадськості і потрапляли на сторінки газет. Справа в тому, що під час Першої Світової Війни у Харкові було чимало військових. Дехто потрапляв до нас перед відправленням на фронт, хтось, навпаки, прибував з території бойових дій, бувши пораненим. Природно, воїнам, особливо рядовим, хотілося випити, через що подеколи вони порушували закон. Вельми цікаву інформацію про їхні правопорушення можна знайти у секретному відділенні канцелярії харківського губернатора.

Виявляється, у вересні 1915 року на території Благовіщенського базару зранку і до закриття збиралося від 200 до 300 нижчих чинів із найближчих військових частин. Особливо багато їх було в так званому «обжорном ряду», де, за відомостями поліції, саме й була зосереджена таємна й незаконна торгівля сурогатними спиртними напоями, які називали «димок». Причому з появою там військових боротьба поліції з продавцями «димка» унеможливилася, бо солдати (одні з головних покупців «димка») не лише не видавали, а й захищали продавців.

«…При появі чинів поліції дають можливість їм зникнути, перешкоджаючи їх затриманню, оточуючи їх великими масами разом із бездіяльною публікою. Неодноразово ставалися випадки, коли нижчі чини, захищаючи продавців, висловлювали відкрито невдоволення чинам поліції і тільки лише вмілі дії останніх до теперішнього часу не викликали відкритого спротиву, за що у майбутньому ручатися не можна. Торговці “димком”, почуваючись під захистом та заступництвом нижчих чинів, майже відкрито здійснюють торгівлю».

Цілком природно, що про все це харківський губернатор доповів начальникові гарнізону. Після чого для нагляду за рядовими на Благовіщенському базарі було призначено посилені патрулі, а керівники окремих підрозділів провели умовно виховну бесіду про шкоду пияцтва та про користь виконання закону.

Безумовно, усе вишеописане — лише мала частина історії сухого закону в Харкові 1914–1917 років. І нехай подекуди вона не така цікава, як події в США, та й білих плям у ній чимало, проте це наша рідна історія, а отже, невід’ємна частина історії міста, про минуле якого можна розмовляти нескінченно.

Exit mobile version