Альфа-Омега

Про проблеми у харківських судах другої половини XIX сторіччя і про Владислава Завадського

Кілька тижнів тому у замітці «Скандальна справа Філіпова» я згадував про те, що на відповідному судовому процесі Харківської судової палати головував Владислав Ромулович Завадський. Його виступ тривав близько 3 годин, і зрештою раді присяжних було вручено аркуша, який складався лишень із 33 запитань. Надалі у нашому улюбленому місті Завадський також головував ще як мінімум на двох скандальних і гучних процесах, а саме у справі таганрозької митниці та у справі Дмитра Похвістнева про спадок Донець-Захаржевського.

На посаді старшого голови Харківської судової палати Владислав Ромулович пробув із 1882-го по 1885 рік. Проте ці кілька років його перебування в Харкові справили великий вплив на судові установи в нашому місті й заслуговують на те, аби про Завадського пам’ятали.

Почнемо з того, що ще до прибуття до Харкова Владислав Ромулович був особистістю в судових колах відомою і навіть легендарною та мав за плечима колосальний досвід роботи. Свою службу від почав безпосередньо перед запровадженням нових судових установ і був призначений одним із чотирьох судових слідчих міста Москви. Згодом він обійняв посаду  товариша прокурора в тому ж суді, був послідовно прокурором у Кашині, товаришем прокурора судової палати у Казані, головою окружного суду в Саратові, головою департаменту судової палати в Санкт-Петербурзі, старшим головою в Саратові. Владислав Ромулович у прямому сенсі пройшов від і до майже всі посади, перелічені в Заснуванні судових установ. Зрозуміло, що при виконанні своїх численних обов’язків наш герой постійно вносив до справи свій величезний досвід, любов до праці та сприйнятливість до вимог життя. Де б до Харкова не працював Завадський, усюди він залишав яскравий слід. Адже крім покращення канцелярських порядків, на які Владислав Ромулович завжди звертав особливу увагу, він вважав за свій прямий обов’язок усіляко полегшувати прохачам ходіння у справах. А в тому-таки Саратові споруда самого окружного суду була побудована саме за його ініціативою та найактивнішою участю. Там-таки завдяки його старанням був створений і докладний наказ по окружному суду, який у подальшому був прийнятий деякими іншими судами за взірець. Бувши призначеним 1882 року на посаду старшого голови судової палати до нашого міста, Владислав Ромулович приїхав не один, а з дружиною та двома дітьми. У Харкові родина Завадських оселилась у затишному особняку Сердюкова, що зберігся до наших днів.

(Фото: Іван Пономаренко)

А 11-річний син Сергій Сергей Владиславович Завадський (який у майбутньому стане, до речі, не менш відомим) поступив у гімназію і своїми здібностями, акуратністю та прагненням до занять тішив гаряче люблячого батька. ЗМІ тих часів про нового харківського суддю писали таке:

«…По всіх справах, що розглядаються наразі в судовій палаті за 1-м ступенем, головує новий старший голова В. Р. Завадський. Спосіб ведення ним засідань справляє на всіх якнайкраще враження. Чужий сухого формалізму та буквоїдства, делікатний і простий, надзвичайно терплячий і спокійний, п. Завадський одразу ж завоював собі симпатії місцевого судового кола. Резюме нового голови вирізняються дорогоцінною якістю — вони дійсно об’єктивні і до того ж викладаються ясною та зрозумілою розмовною мовою. Засідання починаються тепер у палаті о 10-й годині ранку, а не о 1-й годині, як це бувало. Ось і окружному судові слід було б також трохи раніше розпочинати свої засідання…».

А близький друг і колега за багато років написав про харківські роки Завадьского так.

«…Увесь свій час і життя він віддавав службі й родині; він не знав ані карт, ані клубів, ані театрів чи жодних інших розваг. Прожили ми разом протягом року, і я з радістю міг переконатися, що в усіх судових діячах округу він оцінював лише працелюбність та таланти, якщо, звісно, вони узгоджувались із моральними якостями…

…Про його службову енергію я чув і досі, проте все ж у Харкові я був вражений його працездатністю та бурхливою діяльністю. Він одразу оживив увесь округ, його уваги ніщо не проминало — від великих питань до самих дрібничок. Його ґрунтовні та детальні ревізії окружних судів унесли много світла в їхню діяльність, а його незрівнянні звіти про ці ревізії служили повчальним прикладом…»

На превеликий жаль, протягом свого життя мемуарів Владислав Ромулович так і не написав. Однак про вищезгадані ревізії різних судів Харківського судового округу ми все ж таки можемо дізнатися завдяки тому, що в різні роки на сторінках «Журналу Міністерства юстиції» Завадським під загальною назвою «Зі звітів ревізора» був опублікований цілий цикл матеріалів:

Завдяки цим текстам ми з вами можемо дізнатися чимало цікавого про те, що ж насправді відбувалось у судах нашого краю. Так, виявляється, 1883 року в Харківському окружному суді прохачі у цивільних справах допускалися не тільки в приймальні кімнати, а й у канцелярії обох відділень у будь-який час і певних годин для приймання їх не було встановлено. Звісно, за такого стану був повністю відсутній через неможливість порядок не лише в прийманні відвідувачів, а й у самому діловодстві суду. Нагрянувши якось із перевіркою до суду о 9-й ранку (тобто задовго до приходу штатних чиновників канцелярії), Завадський, за його словами, побачив таку картину:

«Я застав прохачів у приймальних кімнатах і в коридорі біля цивільних канцелярій. Не можу не зазначити, що це зручний випадок для писців і сторожів відділень отримувати небажане для суду значення в очах прохачів… Щойно показалися помічники секретаря (що було близько 10-ї ранку), — так одночасно з ними потягли в канцелярію і прохачі…»

Прийшовши до суду, помічник секретаря мав відчинити свою шафу, передати писцям папери для переписування, прийняти з реєстратури прохання та папери, що надійшли напередодні, продивитися їх, записати в настільний реєстр нові справи, навести довідки за паперами, що цього потребували, зробити позначки в реєстрі про рух справ, звірити (прочитати вголос) копії та виконавчі листи, заготовлені на день для видачі, тощо. Однак усіма цими справами, на думку Владислава Ромуловича, у Харківському окружному суді помічник секретаря зайнятися не мав жодної можливості, оскільки прохачі, що увійшли разом із ним до канцелярії, наввипередки висували до нього свої особливі вимоги.

«Щойно відпустить помічник секретаря одного прохача і займеться чимось, як підходить до столу новий і знову його відриває від поточної справи. Так ідуть прохачі один за іншим; о 12-й з’являється секретар відділення і вимагає від помічника секретаря для скріплення заготовлені та обіцяні для видачі на сьогодні виконавчі листи, копії з визначень і рішень тощо, а все це у нього ще не готове і помічник секретаря поспіхом, абияк, кидається на цю роботу і різко відсторонює прохання відвідувачів…» — із гіркотою згадував Завадський.

А ще, виявляється, у Харківському окружному суді кожен помічник секретаря цивільних відділень постійно ганяв туди-сюди, брався до однієї справи і, не встигши її закінчити, хапався за іншу. Саме тому 1883 року в Харківському окружному суді, попри масу згаяного часу, канцелярська робота через відсутність будь-якого порядку в прийманні прохачів ішла вкрай повільно й неохайно. З тієї причини простежити щоденну роботу помічника секретаря та писців, а також зрозуміти, що вони мали і що могли зробити, не видавалося можливим. Судячи з усього, новий старший голова був порядно обурений таким станом справ, бо надалі у своїх записах сумно констатує:

«Якщо керівники не можуть обрахувати роботу писців, якщо вони не можуть визначити кількість роботи, яку щодня може і має виконати їхня канцелярія, то, з одного боку, за кожною принесеною їм скаргою вони не мають можливості встановити наявність чиєїсь винності, ані визначити характер дій, а з іншого боку, канцелярія, яка усвідомлює це й бідно винагороджується за свою велику працю, отримує можливість зловживати та потроху-потроху в очах прохачів ставати силою, із якою вони легко знаходять засоби рахуватися…»

Хоча думаю, що подібний безлад і плутанина у державній установі мало кого навіть у наш час залишили б байдужим.

Далі виявилося, що обидва товариші голови Харківського окружного суду, що завідували цивільними відділеннями, приймали відвідувачів та прохачів:

  1. у своїх кабінетах, вхід у які охороняли кур’єри,
  2. не інакше як за доповіддю кур’єра про кожного прохача,
  3. поза точно визначеними днями й годинами, тобто коли були вільні від інших занять.

У принципі, такий порядок приймання можна було б назвати загальноприйнятим для окружних судів того часу. Проте в нашому місті під час своїх ревізій Завадський на власні очі спостерігав випадки, які його неабияк обурили. Чи варто казати, що надалі він, як людина чесна і порядна, розповів про них усім як про приклад?

 «— Зробіть доповідь, такий-то.

— Зачекайте, вони зараз зайняті…

Якщо прохач наполягає, то кур’єр пояснює, чим зайняті. У них нарада про завтрашню доповідь… У них секретар із паперами… Вони пишуть… і т. п.

Але цього замало. У такому порядку не важко зрозуміти, як кур’єр тасує публіку в черзі доповіді, чим він при цьому керується, як і чим має задобрювати його сумирний прохач. І сидять шановані судді за зачиненими дверима, сидять за звичкою, сидять почасти і для підтримання удаваного престижу представника влади, і не хочуть зрозуміти й вірити, що якщо не вони самі, то право входу до них перебуває на відкупі…»

Проте роботи у Владислава Ромуловича у нашому місті було й так чимало, тому під час огляду діловодства Харківського окружного суду лише один раз у нього знайшовся вільний час, аби підійти до прохачів, що чекали на прийом, для того щоби просто поговорити. Серед тих виявився і селянин, що приїхав до суду вже втретє. Його цілком законне прохання було настільки просте у виконанні, що за розпорядженням Завадського воно тут-таки було вмить виконане. Після чого невтомний Владислав Ромулович, звичайно, одразу ж влетів до кабінету товариша голови та повідомив того про те, що відбулося. Останній, украй присоромлений виявленими неправильними діями його канцелярії, почав питати селянина про те, через яку  причину той, приїжджаючи перші два рази, не зміг оформити в нього всі документи. Хоча відповідь прохача виявилась настільки ясною та очевидною, що, загалом, і питати його було марно: до судді селянин зі своїм проханням потрапити не зміг, бо кур’єр його просто не пустив.

На власні очі переконавшись, що такий порядок справ дає привід і кур’єрам, і канцелярії зловживати на своїх робочих місцях, Завадський вжив рішучих заходів. А саме:

  1. призначив для приймання прохачів щодня дві конкретні години — з 13:00 до 15:00,
  2. скасував посаду кур’єрів,
  3. прочинив для прохачів у ці години двері свого службового кабінету.

Через це, з одного боку, число прохачів стало швидко збільшуватися, з іншого — прочинення дверей кабінету зруйнувало в очах прохачів значущість кур’єрів. Для боротьби з безладом та корупцією в самій канцелярії, яка для всіх, хто прийшов до суду, була установою, як і раніше, самостійною, ним також було вжито вельми нестандартних заходів, які вразили багатьох. Періодично Владислав Ромулович став приймати відвідувачів не лише в себе в кабінеті, а й у приміщенні самої канцелярії цивільного відділення суду, яким сам же й завідував. Так кожен, хто прийшов і не задовільнений, наприклад, помічником секретаря, міг у будь-який момент підійти до нього. У підсумку суд в очах прохачів зробився дійсно доступним, а в канцелярії нарешті настали тиша, повна пристойність у поясненнях та максимально можлива швидкість і оперативність у задоволенні прохань…

І це лише маленька частина того, що гіперактивний, всюдисущій та доскіпливий Завадський зміг змінити чи виправити в роботі судів Харківського округу з того, що вважав «незвичайним чи ненормальним». Про його ревізії, довгі промови на судових процесах, а також кількість поставлених на розгляд раді присяжних запитань ходили легенди й анекдоти. Та й правда, внесок Завадського в покращення роботи судів нашого міста та краю, а також підвищення рівня їхньої доступності для населення й ефективності явно неспівмірний із періодом перебування в Харкові: за кілька роки життя в нас Владислав Ромулович зробив стільки, скільки інші й за 10 років не зробили б. Щиро тішить, що у подальшому таланти цієї видатної людини були гідно оцінені і після від’їзду з  Харкова його кар’єра йшла і далі стрімко вгору. Але все це, на щастя чи на жаль, уже геть не пов’язано із містом, де ім’я Завадського, попри всю значущість, не пам’ятають, а «Звіти ревізора», що є одним із найважливіших джерел історії юридичного життя Слобожанщини другої половини XIX сторіччя, не знають і не читають.

Exit mobile version