Так уже вийшло, що більша частина текстів, написаних мною в рубриці «Справи минулі», стосується подій, а також життя і діяльності адвокатів і суддів XIX — початку ХХ сторіччя, хоча ті самі перші десятиліття радянської влади в Харкові були не менш цікавими. Тому я таки вирішив виправити упущення та в низці публікацій трохи розповісти про життя служителів Феміди у 20-ті роки минулого сторіччя. Час цей був украй складним, через що проблем у юристів, що тоді жили, було аж ніяк не мало.
Почнемо з того, що матеріальний стан студентів-юристів, та й працівників юстиції в середині 1920-х років у Харкові, на жаль, був достатньо злиденним. Причому настільки, що багато хто з них був позбавлений навіть можливості придбавати власним коштом необхідну юридичну літературу. З метою сприяння працівникам юстиції та студентству у фаховому розвитку та придбанні ними необхідних знань 25 січня 1924 року вперше в Україні в місті Харкові була урочисто відкрита так звана юридична читальня, де будь-хто із бажаючих цілком безкоштовно міг отримати доступ до новітніх юридичних газет і журналів. Організаторами її були Українське юридичне товариство та видавничий відділ Народного комісаріату юстиції.
Також, кажучи про поганий матеріальний стан юристів середини 20-х років у Харкові, не можна не зачепити й тему безробіття. У роки воєнного комунізму її ще не було через те, що правничі факультети тривалий час не функціонували, та й попит на юридичну працю був вельми незначним. Тож у результаті їх було мало, усі були при справі, та й сама професія в моді не була. Проте з початком непу (нової економічної політики) попит на працю юристів різко зріс. А за кілька років людей із юридичною освітою стало значно більше, ніж їх потребували держава й суспільство. З цієї причини основну масу безробітних юристів саме і складали особи, які нещодавно закінчили правничі факультети харківських вишів і в основній масі своїй були абсолютно матеріально не запезпеченими пролетарями, стан яких був особливо важким.
На роботу за спеціальністю у державні установи і на підприємства їх через юний вік та відсутність досвіду не завжди брали. А вступ до колегії захисників також часто був позбавлений сенсу через:
- тривалість вирішення цього питання,
- хливку перспективу для молодого члена колегії мати практику в великому місті,
- відсутність необхідних для від’їзду в провінцію коштів.
Дуже цікаво, що при цьому старші та досвідченіші юристи в Харкові працювали за фахом на 3–4 посадах, а також перебували членами колегії захисників, де мали приватну практику. Такий стан, звісно ж, був ненормальним і неприпустимим.
Тому для вирішення проблеми на сторінках харківської газети «Вісник радянської юстиції» у травні 1925 року одним із авторів пропонувалися такі рішучі й жорсткі заходи.
- Використати апарат колегії захисників чи створити якийсь новий орган для регулювання ринку юридичної праці шляхом категоричної заборони будь-яких суміщень, за виключенням випадків, коли сумісництво дійсно є абсолютно необхідним та неуникним (прикладом, коли професор поряд із читанням лекцій в інституті перебуває на службі в установах).
- Шляхом зняття зі служби чи виключення з колегії захисників юристів, які працюють за сумісництвом, у чому б це сумісництво не виявлялось (служба в двох місцях, служба хоча б і не в держустанові водночас із роботою в колегії захисників тощо).
- Зазначеному в п. 1 органові вести облік юристів, що не мають роботи, і на місця, які звільнилися, скеровувати тих з-поміж них, які ніде не служать і не мають приватної практики, після ретельної перевірки придатності їх до виконання роботи за фахом, — шляхом узгодження питання про надання цьому юристові роботи в тій чи іншій установі чи на підприємстві з адміністрацією й професійним органом цієї установи чи підприємства і з відповідним губвідділом праці.
- Організація зі внесків членів колегії захисників каси для видачі позик членам колегії, які їх потребують, бо їдуть для роботи в провінцію.
Тож проблема безробіття серед молодих юристів була, і щиро тішить, що в нашому чудовому місті про неї казали громко і чесно.
Проте заради справедливості бажав би зазначити, що й стан самих вищезгаданих членів колегії захисників був не таким уже й райдужним, як нам здається, адже всі грошові ресурси колегій складалися виключно із сум, отримуваних шляхом обкладення внесками членів колегій, причому ставка відрахувань захисників у фонд колегій у нашому міста та краї була однією з найвищих. Прикладом, якщо харківський адвокат заробляв у місяць від 110 до 130 карбованців, то з них 15 карбованців він мав віддати. Тим не менш суми, що збиралися, ледь-ледь покривали витрати на організаційні заходи та зарплатню обслуговуючому персоналу.
Іншою проблемою для харківських юристів були як низька практична підготовка молодих адвокатів, так і патронат їх у лавах колегії захисників, адже захисник, який витримав усі приймальні випробування до неї, після вступу виявлявся в прямому сенсі безпорадним і неосвіченим з питань практичного характеру, абсолютно не знаючи, як у реальному житті готуватися до справи або ж скласти ту чи іншу заяву. А виступаючи проти досвідченішого й сильнішого супротивника в суді, часто-густо програвав. Що, загалом, теж уповні передбачувано, оскільки, за словами адвокатів того часу, «саме вміння захищати є мистецтво, що напрацьовується шляхом довгого досвіду і великої праці, як у сенсі засвоєння теоретичних засад, так і практичного їх застосування на суді, при судовій суперечці».
У підсумку за фактом такий молодий адвокат, що був не підготований до судового змагання, не мав, до кого звернутися по допомогу та добру пораду, був фактично покинутий сам на себе. Звісно, усе це із часом стало однією з найбільших та злободенних проблем харківської адвокатури. Одним із перших, хто публічно поставив питання про необхідність патронату на сторінках юридичної преси навесні 1925 року, був член колегії захисників Харкова Віктор Маркович Натансон:
«…Питання про примусове, обов’язкове, як і інші суспільні обов’язки, керівництво з боку кваліфікованих, досвідченіших за своєї підготовкою захисників постає саме собою із тим, звісно, що це керівництво мусить витекти у форму не особистого патронату, а патронату всієї колегії. Відповідні керівники знайдуться, вони повинні бути залучені до керівництва і у справах, що ведуться за призначенням президії, і прийняти на себе частку відповідальності за належне обслуговування захистом тих громадян, які в нас користуються правом безкоштовного чи пільгового захисту. Лише таким шляхом, шляхом залучення наявного кадра кваліфікованих працівників до справи підготовки молодої адвокатури, можуть бути здійснені найближчі завдання підготовки нових сил, і це має бути зроблене тепер-таки…»
Важливо при цьому, що Натансон не лише вказує на актуальність проблеми, а й пропонує її рішення, зазначаючи, на яких конкретно базових засадах має бути побудований сам патронат. А саме:
- заради уникнення непорозумінь запровадження організованого керівництва не мусить позначитися на фахових правах керованих. Вони зберігають за собою повну свободу у фаховій діяльності, і жодного інституту помічників старої адвокатури запроваджувати не слід;
- визнання потреби в керівництві слід віддати на добру волю молодих захисників;
- керівники мусять бути намічені президією колегії, а розбивку персонально за керівниками слід віднести до добровільної згоди керівників і ними керованих. Норма навантаження керівників установлюється для кожного окремо президією;
- до обов’язку керівників має бути віднесене керівництво в сенсі надання допомоги як при розпочатті справ, так і при їхньому веденні. Окрім особистих, окремих указівок мусить існувати групове керівництво в сенсі загального трактування питань, що постають, розбору казусів, що трапляються, підготовки до спільних виступів і подальшого розбору проведених справ;
- ці групи мають бути пов’язані між собою шляхом періодичного скликання пленарних засідань для спільного обговорення питань, що виникають у практичній роботі і пов’язані зі здійсненням захисту на суді, для вислуховування доповідей тощо;
- президія колегії мусить охопити своїм наглядом за можливістю всі групи, увівши до них своїх членів, і перебрати на себе загальне керівництво заняттями, що проводяться.
Усе це, на думку Віктора Марковича, лише позначає основні питання, що підлягають надалі з’ясуванню під час розробки відповідного положення і не є повністю вичерпними. Однак лише таким шляхом, на його погляд, при створенні практичної школи адвокатури може бути покращено стан захисників-початківців, поставлена на міцні рейки підготовка нових кадрів і досягнене якнайшвидше пристосування їх до умов судового змагання, що не тільки в їхніх інтересах, а й в інтересах усієї колегії в цілому, а отже, і судового апарату, частиною котрого ця колегія є.
Проте, на превеликий жаль, усе це було, як то кажуть, голосом пророка в пустелі. Коли 19 липня відбулися чергові загальні збори Харківської губернської колегії захисників, присутній там Віктор Маркович Натансон змушений був не тільки публічно висловити президії своє повне незадоволення в справі організації інституту патронату колегії захисників, а й звинуватити її в бездіяльності у вирішенні цього питання.
Ну й звісно ж, незважаючи на всі лозунги про свободу і рівність, на восьмому році радянської влади участі в роботі судових органів жінок було приділено дуже мало уваги.
Про це можна судити хоча б на підставі даних весни 1925 року:
- з 820 народних суддів жінок — усього 15;
- з 360 народних слідчих жінок — усього 6;
- у колегії захисників, що включала близько 2000 членів, жінок — 51;
- у прокуратурі й губсудах із понад 400 осіб жінок — усього 28;
- із 90 старших слідчих — жінок 4.
З іншого боку, люди в той час прекрасно розуміли, що не можна було скеровувати в органи юстиції жінку лише тому, що вона жінка, тим самим пов’язуючи питання про висування жінок до органів юстиції з одночасним підвищенням їхньої кваліфікації та попередньою підготовкою. Щодо останньої досвід, до речі, був украй бідний. З цієї причини ініціатива, виявлена відділом з роботи серед жінок (скорочено — жінвідділ) Жовтневого району Харкова, була особливо відзначена, удостоєна всіляких похвал і поставлена всім за взірець. Сутність її зводилася до того, що при відділі на початку 1925 року була організована юридична секція для групи в 12–16 жінок, перед якими було поставлене завдання підготуватися до суддівської роботи. Заняття велись у вигляді співбесіди за окремими статтями КК та КПК і розв’язання казусів стосовно статей, що розбиралися. Після такого попереднього навчання був підготовлений суд за ст. 153 КК: обвинувачення чоловіка в побитті дружини за відвідування нею делегатських зборів. Суддя, народні засідателі, захист і прокурор були жінки, що відвідували раніше секцію. Член колегії Народного комісаріату юстиції Української РСР Рудольф Володимирович Гальперін, що був присутній на процесі як гість, пізніше написав про це таке:
«…Ми мусимо відзначити, що суд пройшов жваво, аудиторія слухала з великою увагою, а головне, суд був проведений за всіма правилами мистецтва без жодного касаційного приводу, що безсумнівно свідчить, що суддя механіку процесу засвоїв. При цьому організатори нам повідомили, що ми потрапили на невдалий процес, бо прокурор несподівано захворів, довелось ледь не за дві години до процесу перетворити на прокурора товариша, який був увесь час захисником у цій справі (вона слухалась уже вдруге чи втретє), і всі учасники сильно хвилювались…»
Хоча, звісно ж, у постановці суду була й низка недоліків. Надалі тема важливості участі в роботі органів юстиції жінок підіймалась у Харкові ще неодноразово. Ну а вже знайомий нам Рудольф Володимирович Гальперін просто зазначав, що працівники юстиції мають активно втручатись до роботи жінвідділів, інакше розмови про висування жінок до судових органів ще довго залишатимуться розмовами без реальних серйозних наслідків. Ось так усе просто й зрозуміло було в радянські часи в рішенні гендерного питання.
Зрештою ж у 20-ті роки минулого сторіччя життя юристів нашого міста було досить яскравим та насиченим подіями, адже тоді в Харкові створювався Український відділ Юридичного товариства, на засіданнях колегії захисників для обговорення піднімали масу цікавих тем, у судах проходило чимало скандальних процесів, а на сторінках юридичних виданий проходило багато дискусій на злободенну тематику, прикладом: «Чи може сліпий бути прийнятий до колегії захисників?». Але про все це вже наступного разу… Обов’язково!