Альфа-Омега

Про «літературний процес» і блискучу промову адвоката 1883 року

Майже сто тридцять шість років тому, 11 квітня 1883 року, у Харківській судовій палаті слухалося три справи. У кожній із них редактор і видавець газети «Південний край» Олександр Олександрович Йозефович звинувачувався у проступках проти преси. З цієї причини газети охрестили те, що відбувалося, вельми лаконічно — «літературний процес». Також слід зазначити, що самі сторони анітрохи не заперечували проти об’єднання всіх трьох справ, за якими було висунуто обвинувачення, і слухали їх спільно. Саме про цей досить гучний і показовий судовий процес, на якому головував прокурор окружного суду Володимир Васильович Ненарочкін, і піде сьогодні мова.

На самому початку суду секретарем був зачитаний перший обвинувачувальний акт, що промовляв таке.

«Інженер шляхів сполучення, титулярний радник Мельников, відряджений наказом міністра шляхів сполучення у розпорядження тимчасового управління казенних залізниць виробником робіт з побудови Катеринославського через ріку Дніпро мосту, проханням від 18 січня 1883 року клопоче про порушення проти редактора-видавця газети «Південний край» О. О. Йозефовича переслідування за надрукування кореспонденції у зазначеній газеті, у № 474 за 1882 р., із Катеринослава, про кесон, що опустився у воду, на мості, що будується на ріці Дніпро, катерининської залізниці, оскільки в кореспонденції цій уміщені, між іншим, обставини, що завдають шкоди честі й гідності його, Мельникова, як посадової особи. Із розгляду цієї кореспонденції виявляється, що автор згаданої статті, передаючи за достовірне той факт, що при падінні 5 травня 1882 р. на мості кесона, що будується через Дніпро, загинули й частково скалічені сотні людей, заявляє, що “дійсне число робочих, які загибли в порушеній масі, залізничники обставили непроникною таїною. Як кажуть, один з інженерів, п. Мельников, їздив навіть униз за течією ріки із якимось уклоном до Ненажерного порога, що нескромно видає всіх потопельників, які припливають до нього зверху”.

Унаслідок чого та беручи до уваги, що у вищезгаданій кореспонденції інженер Мельников прямо за прізвищем називається одним із виконавців приховування трупів жертв, які нібито загинули 5 травня 1882 року при падінні кесона, редактор-видавець газети “Південний край” О. О. Йозефович обвинувачується в тому, що в № 474 газети, яка ним видається, за 1882 рік у кореспонденції з Катеринослава проголосив такого штибу обставину про інженера Мельникова як посадову особу, яка може завдати шкоди честі, гідності та доброму імені його, Мельникова, тобто в проступку, передбаченому ст. 1039 Уложення про покарання. Через що і на підставі ст. 1138 та 1139 Статуту кримінального судочинства 1876 року, він, Йозефович, і піддається суду Харківської судової палати без участі присяжних засідателів».

На запитання прокурора окружного суду, чи визнає він себе винним, Олександр Олександрович Йозефович відповів, що ні, і пояснив, що після того, як було надруковано цей текст, він отримав два листи з Катеринослава, у яких йшлося про те, що факти в кореспонденції викладено не зовсім точно і правильно. Надалі вони були опубліковані в № 480 газети «Південний край». Як доказ згаданий номер газети був суду редактором наданий.

Другий обвинувачувальний акт зводився до того, що голова слов’яносербської повітової земської управи Константинов, 26 серпня 1882 року надсилаючи прокурору земського окружного суду два номери газети «Південний край» (від 25 січня 1882 року № 373 та від 28 липня того ж року № 545), прохав порушити кримінальне переслідування проти редактора цієї газети з тієї причини, що вміщені там матеріали зі Слов’яносербського повіту, на його думку, містять інформацію, яка може завдати шкоди його честі, гідності та доброму імені.

Так, у № 545, наприклад, було написано таке:

«У № 373 “Південного краю” була надрукована кореспонденція зі Слов’яносербського повіту про земство загалом і зокрема про пригноблювача медицини, п. Константинова, який, не полюбивши чомусь лікаря Скабічевського, почав з енергією, вартою кращого застосування, дошкуляти останньому різноманітними чіпляннями, відношеннями, розпорядженнями та повчаннями найдивнішого гатунку, на які Скабічевський, як підпорядкована особа, повинен був, звісно, відповідати у підлабузливому тоні або інакше зазнати гніву норовливого можновладця. Про моральні страждання розвиненої, освіченої людини, що перебуває в залежності від “натхнень” якогось відчайдушного корнета у відставці, чи недоросля із дворян, вже й казати немає чого».

На підставі цього Йозефович звинувачувався у злочині, передбаченому ст. 1039 Уложення про покарання кримінальні та виправні:

«За будь-яке проголошення у пресі про приватну чи посадову особу, чи товариство, чи встановлення такої обставини, яка може завдати шкоди їхній честі, гідності або доброму імені, винний піддається грошовому стягненню не більше 500 карб. і ув’язненню в тюрмі від 2 місяців до 1 року і 4 місяців».

Йозефович своєї вини і тут не визнав, зазначивши, що:

  1. на Константинова як на голову слов’яносербської земської управи він має чималу кількість документів, які вказують на утиски ним лікаря Скабічевського;
  2. лікар цей користується настільки великою любов’ю поміж мешканців повіту, що після того, як розпочалися утиски його з боку Константинова, отримав чималу кількість листів із подяками та висловленням співчуття;
  3. готовий надати суду всі ці документи і питає на те дозволу;
  4. під час виходу № 373 редактором газети був не він, а Стоянов.

Проте у відповідь на бажання зачитати усі вищезгадані документи прокурор Харківського окружного суду Олександр Олександрович Башкіров заявив протест, посилаючись на те, що вони не складають письмових доказів, які зазначаються законом, і з цією справою не мають жодного зв’язку. Із чим, природно, тут-таки не погодився захисник Йозефовича присяжний повірений Микола Іванович Черняєв. У підсумку після довгих дебатів між ними Судова палата, маючи на увазі, що підсудний Йозефович підданий суду за обидві кореспонденції, вміщені в обох номерах, як зазначено в обвинувачувальному акті, ухвалила: «Подані документи прийняти і прочитати у свій час».

І лише потім секретарем був зачитаний третій обвинувачувальний акт, багато в чому схожий на два процитовані вище. Цього разу газета «Південний край» зневажила честь, гідність і добре ім’я таганрозького поштмейстера надвірного радника Муженка, який 8 січня 1883 року звернувся до прокурора Харківської судової палати з клопотанням про порушення переслідування проти редактора-видавця газети за надруковану в № 693 за 1882 рік замітку такого вмісту:

«Трапилось у нас якомусь злощасному хлопчику з простого звання прийти 17 грудня в  поштову контору, саме того дня, коли блок на дверях контори геть перегнив. І коли хлопчик увійшов до контори, то блок обірвався. Поштмейстер, людина років 60, забувши своє офіційне положення, вилітає з присутствія, хапає за волосся нещасне сторопіле хлоп’я, “скубе” його й при цьому стрибає від злості. Цілу хвилину тривала така картина: хлопчик ридає, публіка мовчить і дивиться, а чиновник 60 років і начальник установи знущається з хлопчика. Коментувати тут нема чого, повідомляємо самий факт».

На підставі чого Йозефович знову звинувачувався в злочині, передбаченому тією-таки ст. 1039 Уложення про покарання. Вину свою він і цього разу, звісно, не визнав, заявивши суду таке:

«У цьому випадку я також не можу визнати себе винним, бо всі ці факти передавали те, що дійсно трапилось у таганрозькій поштовій конторі. Окрім того, що я вповні вірив кореспонденту, як людині, що давно вже кореспондувала у видавану мною газету і завжди виправдовує мою довіру, уже значно пізніше надрукування кореспонденції я випадково бачився з однією особою, яка була присутня при розправі 60-річного стариганя з хлопчиком. Я вважав і вважатиму своїм обов’язком доводити до відома громадськості про такого штибу обурливі випадки».

Після чого в суді почалося читання кореспонденцій про Константинова, а також документів, поданих підсудним, а саме:

Також на прохання захисника було прочитано й скаргу таганрозького поштмейстера Муженка, після чого адвокат звернув увагу присутніх на те, що Муженко в ній аж ніяк не спростовує фактів, викладених про нього в газетній замітці, а проте вимагає притягнення Йозефовича до суду лише на тій підставі, що «обставини, оголошені в “Південному краї”, належать до числа таких, оголошення яких незалежно від того, були вони в дійсності чи ні, можуть завдати шкоди честі, гідності й доброму імені».

Потім судове слідство було оголошене закінченим, і після десятихвилинної перерви засідання врешті-решт почалися дебати.

Прокурор Харківського окружного суду Башкіров розпочав свою промову з того, що обвинувачуваний лише за минулий рік на сторінках газети розмістив три матеріали, які можуть завдати шкоди честі й гідності посадових осіб. Через це він може бути засуджений за ст. 1039 Уложення про покарання. Потім прокурор перейшов до суті обвинувачення, почавши з матеріалів, що стосуються справи Константинова. Після детального розгляду цієї справи з посиланнями на різні статті свою промову він закінчив такими словами:

«Таким чином, користуючись наданим законом прокурору правом — керуватися своїм власним переконанням, що ґрунтується на тих чи інших обставинах справи, — я заявляю, що у цій справі я відмовляюся від обвинувачення».

Щодо обвинувачення Йозефовича з приводу кореспонденції з Катеринослава, що стосувалася інженера Мельникова, позиція прокурора зводилася до такого:

  1. розповідь про самі факти, що супроводжували побудову мосту та падіння кесона, цілком неправильна і несправедлива;
  2. до опублікованого матеріалу було вставлено різні міркування, що стосуються діяльності особи, яка служила при побудові мосту. Однак оскільки самі факти передані неправильно, то й усі ці міркування неправильні, а також образливі;
  3. із замітки стає ясно, що саме інженеру Мельникову приписується участь у приховуванні трупів;
  4. із запереченнями Йозефовича про те, що, коли він упевнився, що інформація про Мельникова не відповідає дійсності, то розмістив на сторінках газети два листи, у яких заперечує все викладене в № 474, обвинувачення не згодне, «оскільки самий факт оголошення був вчинений і цим був ображений інженер Мельников, тобто були порушені правила про пресу»;
  5. факт того, що в № 480 були все-таки вміщені два листи, що заперечували викладене раніше, є обставиною, яка може слугувати до пом’якшення покарання.

А ось стосовно честі поштмейстера з Таганрога позиція Башкірова була жорсткішою. Оскільки всі пояснення, на його думку, на повагу не заслуговували, редактор газети «Південний край» за кореспонденцію про поштмейстера Муженка підлягав відповідальності, визначеній у ст. 1039, згідно з якою винні підлягали грошовому стягненню не більше 500 к. або ж ув’язненню в тюрму від двох місяців до одного року й чотирьох місяців. Проте з урахуванням того, що сам Муженко у своїй скарзі каже про подію вкрай неоднозначно, тим самим даючи зрозуміти, що, може бути, факт, описаний у газеті, насправді стався, прокурор запропонував піддати Йозефовича лише самому грошовому стягненню. А разом зі справою Мельникова обвинувачення прохало суд призначити редактору газети «Південний край» покарання за порушення ст. 1039 у вигляді штрафу 200 карбованців (тобто по 100 за справи Муженка й Мельникова).

І невідомо, як усе склалося б надалі, але захисник Микола Іванович Черняєв виголосив у суді блискучу промову. Через те що саме вона справила вирішальний вплив на рішення суду, а також тому, що «почути» майстерні адвокатські виступи 136-річної давнини — задоволення вкрай рідкісне, текст її, попри чималенький розмір, нижче наводжу повністю.

«У справі Константинова через відмову прокурора від обвинувачення я скажу всього кілька слів. Зі щойно прочитаних паперів Палата, звісно, переконалася, що всі факти, які наведені в кореспонденціях про голову слов’яносербської земської управи, — сута правда. Ті чіпляння, те безцеремонне збиткування з п. Скабічевського, у яких “Південний  край” звинувачував Константинова, підтверджені цілою низкою письмових доказів. У “Південному краї” сказано, що Константинов “незлюбив” Скабічевського без жодної причини. Із наданих підсудним документів видно, що п. Константинов переслідував Скабічевського не в інтересах “землевласників і землеробів”, а з інших причин, що не мають анічогісінько спільного з інтересами повіту; переслідував за те, що п. Скабічевський не виконував незаконних вимог, які висував до нього Константинов і які пояснюються примхами, чи, як висловився “Південний край”, “натхненнями” п. Константинова. Із листа Константинова до Скабічевського видно, що Константинов настирливо вимагав від Скабічевського того, чого не мав ані найменшого права вимагати. У кореспонденції, вміщеній у № 343 “Південного краю”, йшлося про земську медицину загалом і “пригноблювача земської медицини” п. Константинова зокрема. Якщо п. Константинов вважав себе ображеним газетою, він міг прохати Скабічевського написати спростування, але прохати приватним чином, і прохати, а не вимагати, бо Скабічевський аж ніяк не зобов’язаний ставати до полеміки. Проте п Константинов обрав інший шлях: він зажадав, аби Скабічевський “промовив друковане своє слово”, зажадав як начальник, на бланку голови земської управи; і зажадав у найрізкіших виразах. “Ви повинні” спростувати “Південний край”; “ваш обов’язок” спростувати “Південний край”; “якщо ви не зробили цього досі, то я пояснюю це виключно тим, що ви не знали про існування кореспонденції й були відволічені своїми справами”. Це — тон непристойний, якого п. Константинов не мав права дозволяти собі. Якщо взяти до уваги, що п. Константинов, спростовуючи кореспонденцію “Південного краю”, вміщену в № 343, ані словом не згадує про недобросовісне ставлення Скабічевського до своїх обов’язків, якщо звернути увагу на те, що в земської управи не було підстав дорікати Скабічевському як земському лікареві, то не можна не дійти висновку, що при видаленні Скабічевського від посади посилання на ремствування “землевласників і землеробів”, які нібито скаржилися на Скабічевського, було лише приводом: Скабічевьский постраждав за те, що не хотів трощити списи за п. Константинова. Константинов заявив управі, що Скабічевським незадоволене все населення 4-ї медичної дільниці. Наскільки справедливою було ця заява, видно з адресів,  піднесених п. Скабічевському його пацієнтами і підписаних особами різного звання: дворянами, купцями, священиками, міщанами, військовими, селянами. Усі ці особи, як уже відомо Палаті, пояснюють видалення Скабічевського від посади особистими взаєминами Константинова до Скабічевського. Кожна чесна газета зобов’язана заступатися за людей, які приносять і хочуть приносити користь, а між тим зазнають утисків тому тільки, що перебувають у повній залежності від свавілля панів Константинових.

Що стосується обвинувачення Йозефовича за кореспонденцію про інженера Мельникова, то оголошення обставин, що соромлять Мельникова, не має жодного стосунку до питання про те, правильно чи неправильно викладена в “Південному краї” історія падіння кесона. “Південний край” аж ніяк не дорікає Мельникову недбалим ставленням до встановлення кесона; у “Південному краї” прямо сказано, що відповідальність за катастрофу 5 травня має цілковито лягти на підрядника Фавра. Отже, скарга Мельникова на те, що “Південний край” дорікає йому в необережності, від якої сталася смерть робочих, не заслуговує на увагу. Залишається повідомлення про поїздку Мельникова до Ненажерного порога. Кажуть, що “Південний край” звинувачував Мельникова у приховуванні трупов. Проте з чого це видно? Кореспондент каже, що Мельников їздив із якимось уклоном до Ненажерного порога. Про який “уклін” тут ідеться, зрозуміти важко. У Ненажерного порога немає влади, яку можна було б підкупити, яку можна було б схилити до ганебних вчинків. Натяк кореспондента до такої міри неясний, що навряд чи можна вгледіти в ньому оголошення певної обставини, що соромить. У будь-якому разі, розміщуючи кореспонденцію про падіння кесона, п. Йозефович волів лише одного — з’ясування істини, яка в цьому випадку мала серйозне суспільне значення. Ось чому п. Йозефович дав місце в своїй газеті й листам з Катеринослава. Листи з Катеринослава були надіслані приватними особами, отже, друкувати ці листи п. Йозефович не був зобов’язаний, проте він їх надрукував. Дев’ятий пункт 134-ї статті Уложення про покарання каже, що “якщо винний після скоєння злочину намагався відвернути хоча деякі зі шкідливих його наслідків”, то відповідальність зменшується. Пан же Йозефович не лише намагався відернути, а й відвернув, і до того ж усі, а не деякі шкідливі наслідки оголошення обставини, яка могла завдати шкоди гідності й доброму імені Мельникова. Коли листи з Катеринослава з’явилися в № 480, честь Мельникова, якщо лише вона постраждала, завдяки кореспонденції, надрукованій у № 474, — була цілковито відновлена. Кожен, прочитавши кореспонденцію і побачивши, що вона без підпису, дуже природно ставився до неї, як і до будь-якого анонімного повідомлення, із недовірою. Інше враження мали справити два листи з Катеринослава, підписані повними іменами. До цих листів ставитися з недовірою вже не було приводу. Ще одне, й до того ж найважливіше зауваження про справу Мельникова. Справа ця, усупереч закону, виникла без скарги ображеного. Мельников просив прокурора Харківського окружного суду виявити автора кореспонденції, якщо ж автор не буде виявлений, то притягти до відповідальності редактора “Південного краю”. Для того аби виявити автора, нічого не було зроблено: прокурор Судової палати, отримавши скаргу Мельникова, притяг до суду п. Йозефовича. Попереднього слідства не провадилося. А обвинувачення в дифамації можливе лише в такому випадку, якщо та чи інша посадова особа не тільки вважає себе ображеною внаслідок оголошення ганебних обставин, а й прямо вказує, кого вона має намір переслідувати за зазіхання на своє добре ім’я. Такої вказівки з боку Мельникова немає, і тому Судова палата не може промовити над п. Йозефовичем обвинувачувальний вирок. На підставі 771-ї статті Статуту кримінального судочинства “підсудний має бути виправданим, якщо діяння, ним здійснене, не підлягає поставленню із законних причин”. Через те що Мельников не бажав притягати до суду Йозефовича перш, ніж виявиться неможливим знайти автора кореспонденції, оголошення ганебних обставин про Мельникова редактору “Південного краю” не може бути поставлене в провину.

Переходжу до справи поштмейстера Муженка. Муженко в своїй скарзі каже: “Я прошу, аби Йозефович був покараний”, потім наводить цілу низку причин, що пояснюють його бажання домогтися відплати для редактора “Південного краю” і, врешті-решт, посилається на те, що п. Йозефович має підлягати відповідальності, хоча б описана сцена й була насправді. Ця обмовка доводить, що Муженко визнає справедливість оголошених про нього обставин, а якщо так, то обвинувачення саме собою падає. У справі Аксакова Сенат пояснив, що до числа письмових доказів, які може наводити на своє виправдання той, кого звинувачують у дифамації, належить і власне зізнання посадової особи, якщо воно зроблене у письмовій формі. Раз Палата припустить, що в словах Муженка міститься визнання обставини, оголошеної “Південним краєм”, я маю право просити, щоби вирок у цій справі був виправдальний. Але якщо Палата не погодиться зі мною, не згодиться із тим, що Муженко визнав у своїй скарзі справжність оголошеної п. Йозефовичем події, у такому разі я прошу не зневажити те, що Муженко жодним словом не обмовився в тому сенсі, що кореспонденція, вміщена в “Південному краї”, викривила факти чи вигадала їх. Це дуже важливо. Сенат прямо говорить, що якщо посадова особа притягає автора, редактора і т. д. до відповідальності за 1039-ю статтею і не доводить брехливості статті, то дає суду привід думати, що ганебна обставина викладена правильно. Я прошу дозволити мені прочитати кілька рядків із касаційного рішення, на яке я вже мав нагоду посилатися. “Суд, — каже Сенат, — мусить взяти до уваги не тільки те, чи доведена з боку підсудного виключно самими письмовими доказами, що не містять при тому в собі свідоцьких свідчень, справедливість оголошених ним ганебних обставин, що стосуються службової діяльності посадової особи, але разом із тим чи спростоване й цим останнім наданими йому засобами, без усілякого в тому обмеження, покладене на нього обвинувачення, без цього… суд був би поставлений у цілковиту неспроможність з’ясувати собі обставини справи настільки, щоби згідно з вимогою закону (стаття 766 Статуту кримінального судочинства) після обговорення їх у сукупності визначити за внутрішнім переконанням вину або невинність підсудного”. Інакше й бути не може. У справах, подібних до цієї, підсудний поставлений у самий утруднений, самий незручний стан, бо не має права захищатися нічим, окрім письмових доказів; а інша сторона, ображений, має право посилатися на всілякі докази, зокрема і на свідків. Муженкові варто лише надіслати прокурору список чиновників, які були 17 грудня, у день розправи із хлопчиком, у поштовій конторі, і ми би вже дізналися від очевидців, правду чи неправду опублікував “Південний край”. Але Муженко цього не зробив. Чому? Звісно не тому, що не бажав спіймати “Південний край” на брехні. Я клопочу перед Палатою про виправдання редактора “Південного краю” за всіма трьома справами. Проте якщо Палата зауважить за необхідне піддати п. Йозефовича кримінальній відповідальності, то я прошу звести цю відповідальність до мінімуму. Уміщуючи інкриміновані статті, він переслідував інтереси суспільної користі. Газета, переконана, що випадок, описаний у кореспонденції з Таганрога, дійсно стався, не могла і не мала обійти його мовчанням. На пресі лежить моральний обов’язок оголошувати обурливі факти, на кшталт епізоду 17 грудня. І чесний журналіст буде оголошувати їх, незважаючи на штрафи. Визначаючи розмір штрафу у справах про дифамацію, необхідно брати до уваги, що наразі, при існування 1039-ї статті Уложення, яка зв’язує обвинувачуваного по руках і ногах, позбавляє його можливості виправдовуватися, у кожному номері найстриманішої газети легко знайти хоча кілька рядків з усіма ознаками дифамації. За таких умов редакторів можна притягати до відповідальності чи не щодня і шляхом накладення великих штрафів доконати пресу змором, цілком унеможливити її існування. Такої цілі правосуддя переслідувати не може… Я сподіваюсь, що Палата, якщо і не виправдає редактора єдиної в Харкові газети, то принаймні поставиться до нього із можливою поблажливістю».

А сам підсудний Йозефович у своєму останньому слові, заперечуючи свою винність, заявив, що вважає за свій обов’язок оголошувати обурливі факти, що стосуються суспільних діячів, тільки лише тоді, коли не має сумніву щодо їхньої достовірності.

У підсумку представники Судової палати пішли на нараду, а після винесли вирок: у справах Мельникова і Константинова редактор «Південного краю» був повністю виправданий, а в справі Муженка присуджений до штрафу в 5 карбованців.

Надалі Олександр Йозефович і редактори газети по кілька разів на рік ставали обвинувачуваними у суді з приводу розміщення у виданні неправдивої або наклепницької інформації. На багатьох процесах захисником був успішний адвокат, публіцист, театральний і літературний критик, рецензії якого протягом двох десятиріч друкувалися на сторінках газети «Південний край», Микола Іванович Черняєв…

Exit mobile version