Як відомо, у нашому улюбленому місті на початку ХХ сторіччя ані телебачення, ані радіо, ані інтернету не було. Через це чи не єдиним джерелом інформації у ті далекі часи були газети, які виходили щодня, а також різноманітні журнали, найпомітнішими серед яких були «Харківські губернські відомості», «Південний край» та «Ранок». Проте навряд чи варто було би писати історію нашого міста лише по них. Адже трохи більше 100 років тому харківські ЗМІ грішили тим самим, що й зараз. А саме періодично розміщували на своїх сторінках неправдиві чи завідомо наклепницькі відомості. Тому в фондах Державного архіву Харківської області (ДАХО) можна виявити чималу кількість справ, пов’язаних із судовими процесами та/або штрафами. Документи канцелярії харківського губернатора, позначені як «Вирізки з газет і журналів, що видаються в Харкові з різних нагод», також становлять чималий інтерес.
Головня їхня цінність стосовно історії нашого міста у тому, що там на одній частині аркуша розташована вирізка з газети, а на другій — відомості про те, наскільки правдиво описано подію, а також які конкретно заходи (якщо була така необхідність) було вжито поліцією. Тому сьогодні ми можемо дізнатися чимало подробиць не лише про правопорушення, що ставалися тоді, а й про саму їхню достовірність. З урахуванням того що подібних документів у ДАХО чимало, пропоную сьогодні повернутися до літа 1913 року та дізнатися про те, що писали тоді харківські ЗМІ.
Почнемо, мабуть, із вуличної злочинності.
Прикладом, у достовірність замітки, опублікованої в газеті «Південний край» 1 червня, повірити вкрай складно.
З холодногірських звичаїв
Учора, близько 4 години опівдні на Кузинській вулиці між п’яними парубками сталася бійка, причому в хід були пущені ножі. У цей час Кузинською вулицею проходив місцевий сотенний городовий Козявкін, який намагався угамувати шибайголів. Один із останніх слюсар Є. Осьмицький, що слугує в депо “Південних залізниць”, накинувся на городового з ножем у руках і поранив городовому долоню правої руки. На допомогу городовому приспів залізничний вартовий Титаренко. Осьмицький і йому завдав удар ножем, поранивши також руку. Спільними зусиллями городового і вартового Осьмицький все ж таки був роззброєний, проте йому потім вдалося вирватися та вбігти у двір свого будинку № 42. Він незабаром повернувся, проте цього разу вже зі сталевим ножем — сікачем для рубання котлет. Урешті-решт, городовим і публікою Осьмицький був обеззброєний і разом з іншими шибайголовами, своїм братом Дмитром і товаришем М. Долженком, за професією друкарем, доставлений до дільниці. Парубки притягаються до відповідальності в адміністративному порядку. Поранення, завдані городовому Козявкіну і вартовому Титаренку, виявилися доволі легкими».
Як випливає зі звітів правоохоронних органів, описане насправді максимально відповідає дійсності.
При цьому слід зазначити, що холодногірські хулігани, як і сам район, у першій половині ХХ сторіччя були, мабуть, загалом вельми легендарними у нашому улюбленому місті, даючи привід для публікування в газетах ось таких у буквальному сенсі слова шедеврів.
На Холодній горі
Хуліганські витівки на Холодній горі знову набирають широких розмірів: так, днями на дворі будинку № 1 по Опанасівській вулиці пробралися якісь хулігани та знищили квітки в клумбах, повиривавши їх з корінням. Слід було б посилати на Холодну гору частіше кінні роз’їзди вартових, аби приборкати хуліганів».
Безумовно, щодо варти автор має рацію. От лишень одна закавика усього написаного вище в тому, що за адресою Опанасівська-1 знаходилося Всіхсвятське кладбовище. А розпитані харківською поліцією після публікації сторожі та мешканці, що жили поруч, не підтвердили будь-якого винищення квітів. Таки суворі холодногірські хулігани до знищення клумб дотичні — на щастя чи нещастя, — але не були.
Не обминали своєї увагою газети й журнали злочинність і в інших місцях. Так, із № 26 журнала «Жало» дізнаємось таке.
Розважальне місце край міста
Нудно живеться на околиці міста. Проте виключення в цьому випадку являє собою Стрілецький провулок. Жителі цього провулку кожну ніч розважаються співом та бійками біля будинку № 34. Багато хто дивується, що в це “розважальне місце” не призначають поліційний наряд».
За відомостями харківської поліції, указаний у цій замітці Стрілецький провулок дійсно знаходився на самій околиці міста, а найближчий до нього пост — у трьох верстах. Через це там дійсно відбувався іноді спів місцквих парубків та дівчат, а подеколи траплялися й бійки, про що в кожному випадку виявлення правопорушень складалися протоколи, а винні притягалися до відповідальності.
Дещо пізніше, 27 липня, поліцмейстер нашого міста доповів губернаторові, що на Стрілецький провулок призначений роз’їх кінної варти. Як бачимо, у цьому конкретному випадку замітка дійсно змусила поліцію діяти, що (сподіваюсь), деяку користь нашому місту і його мешканцям та й принесли.
Звісно, хулігани водилися не лише на Холодній Горі. Так, у газеті «Південний край» від 24 липня читаємо таке.
«Хуліганство групи парубків на Іванівці набуло останнім часом такого нахабного і неприпустимого характеру, що серйозно турбує мирних мешканців. Не минає ані вечора, ані ночі, аби в тому чи іншому місці Іванівки не сталося буйства хуліганів, причому йдуть до справи ножі та дрючки. Із настанням вечора геть неможливо ходити жінкам і дівчатам, а вночі навіть дорослим чоловікам треба бути напоготові. Крім того, войовничі вигуки, пісні, лайка та гвалт цих хуліганів лунають Іванівкою всю ніч. Імена особливо войовничих хуліганів відомі мешканцям, і дивно, що це невідомо місцевій поліції, яка не вживає проти хуліганів жодних заходів. Улюбленим місцем цих хуліганів є кінцевий пункт панасівського трамвая. Тут на розі вони товчуться до глупої ночі, не даючи ні проїзду, ні проходу нікому. Раніше тут був пост городового, тепер і цього нема. А тут варто було б тримати не лише пішого, а й кінного городового. Цією мірою, без сумніву, будуть убезпечені честь і здоров’я багатьох з обивателів Іванівки».
Вихідна реакція харківського поліцмейстера на подібні звинувачення була вельми простою:
«Зазначене в цій замітці місце, у якому дійсно збираються натовпами парубки та зачіпають перехожих, перебуває поза межею міста, у районі Харківського повіту».
Але вочевидь проблема все ж була дійсно серйозна, і її треба було якось вирішувати. Тому 16 серпня харківський повітовий справник доповідав губернатору, зокрема, таке.
«Раніше на цьому місці був пост кінного вартового міської поліції, проте він скасований з пів року тому. До недопущення хуліганства в слободі Іванівці, що прилягає до місця зупинки трамвая, вжито заходів».
Про крадіжки харківські газети писали також, щоправда, далеко не завжди, на жаль, достовірно, проте яскраво і барвисто. На початку липня, прикладом, із газети «Південний край» можна було дізнатися ось про який інцидент.
Ледь не самосуд
Учора об 11-й ранку у Поштовому провулку в квартирі ротмістра Магеровського сталася зухвала крадіжка, що ясно змальовує сміливість літніх крадіїв. У вікно першого поверху заскочив крадій, схопив пальто, чоботи і ридикюль і хотів зникнути з товаришем за фахом, який на нього чекав. Хлопчик Василь Корнеєнко, що випадково проходив повз, здійняв галас, і крадіїв вдалося затримати. Натовп, що зібрався, ледь не вчинив самосуд. Поліція, яка прибула у великій кількості, забрала крадіїв, які отримали кілька ударів від осіб із натовпу. Уля вулиця до Вознесенської була заповнена юрмою».
Зі звітів правоохоронних органів стосовно цього інциденту видно, що інформація, розміщена в газетній замітці, дійсно правдива. За виключенням одного: виявляється, затриманим як до прибуття поліції, так і після арешту побоїв ніхто не завдавав, та й від них про це жодних скарг не находило…
Ну і звісно ж у новинах, що висвітлювали пригоди в місті, чимало уваги приділялося критиці дій правоохоронних органів.
Так, у газеті «Південний край» від 20 червня була опублікована на просто-таки сенсаційна замітка.
Рекорд…
Третього дня селянин Максим Логачов, за професією продавець у розносі хліба і… соток із горілкою, зчинив на Благовіщенському базарі дебош. Напившись п’яним і порвавши на собі верхній одяг, він взявся ганятися за базарними перекупками і викидати з кошиків, що належали їм, пиріжки, ягоди та ін. Шибеник був заарештований чинами поліції. За довідкою виявилося, що на, що на Логачова, який мав раніше свою власну хлібопекарню, проте опустився під впливом п’янства на дно, протягом останнього року складено близько 70 протоколів за буйство, торгівлю в невказаному місті, продаж спиртних напоїв, невиконання вимог поліції та ін. Не розглянуто ще судом близько 20 протоколів. За дебош, учинений на Благовіщенському базарі, Логачов притягнений до відповідальності в адміністративному порядку».
Проте в реальності все виявилося набагато банальніше й прозовіше. Адже з документів харківського поліцмейстера ми дізнаємося про те, що з Логачова за хуліганство складено всього лише (!) протоколи, на підставі яких Логачов був присуджений до 60 та 30 днів арешту.
Знайомі нам звинувачення у, кажучи сучасною мовою, кришуванні торгівлі алкоголем також мали місце бути.
Порада
Один із обивателів листом до редакції запитує в нас, скільки сплачують акцизу яточники Рогатинського провулку, продаючи горілку серед ночі навіть чвертями.
Радимо запитати про це місцевого околодочного наглядача чи навіть соцького того околодку. Вони, певно, знають краще за нас».
У відповідь на це поліцмейстер нашого міста надав повний звіт, у якому зазначалося, що за безпатентну торгівлю горілкою на яточників Рогатинського провулку постійно складались і складаються протоколи, які потому надсилаються керуючому акцизними зборами Харківської губернії, а за вказаними ятками поліція веде постійний нагляд.
На тему «бездушшя» робітників правоохоронних органів газетники нашого міста також могли поспекулювати, до того ж досить негідним чином.
Наши візники і наші городові
Учора о 10-й ранку на Конторській вулиці вантажний візник наїхав на таку собі П. Рибалову, завдавши їй тим серйозніші ушкодження, що Рибалова перебуває в період вагітності.
За словами Рибалової та публіки, що зібралася, справа була така: вона йшла через місток з Мороховецької набережної на Конторську вулицю; попереду неї йшов студент із дамою. У цей час вантажний візник, зачекавши, допоки студент і дама пройшли місток, в’їхав на місток, незважаючи на прохання Рибалової зачекати, допоки вона не зійде з містка, для чого їй залишалося зробити не більше 5-7 кроків. Вантажний візник продовжував їхати і зачепив Рибалову. Вона впала, а шарф її потрапив у колесо, і віз потяг її за собою. Не зважаючи на крики жінки й сторонньої публіки, вантажний візник продовжував їхати і тягти за собою Рибалову. Городовий, що прийшов, поставився до цього інциденту цілком байдуже та почав записувати прізвище хазяїна, у якого служив вантажний візник, лише тоді, коли лікар карети швидкої допомоги поцікавився взнати, хто завдав ушкодження Рибаловій».
Обурливий випадок, чи не так? Однак це якщо вірити харківським журналістам. Адже в реальності справа виглядала геть інакше. Отже, 14 серпня об 11-й ранку десять вантажних возів везли вугілля Конторською вулицею в газовий завод на Мороховецьку набережну. На вузенькому містку, спеціально облаштованому для потреб газового заводу, один із робочих, з’їжджаючи з мосту, зачепив Рибалову і тим самим завбав їй забиттів. Коли на місце пригоди прибув городовий Бандура, винуватець пригоди, кинувши воза, втік, проте незабаром був знайдений і доправлений до відділку. А городовий Бандура не одразу з’явився на призов лікаря, бо в цей час перебував на іншому березі річки, де був зайнятий наданням допомоги потерпілій. Тож журналіст не лише виклав у замітці завідомо неправдиву інформацію, а й ще додав до неї чимало емоційних подробиць заради підвищення напруги.
Хоча не варто вважати, що все погане про поліцію в харківських газетах було самою брехнею. Наприклад, у тому самому «Південному краї» від 19 червня читаємо таке.
Арешт міського робочого
14 червня інженер нової міської електричної станціі п. Руткевич послав сторожа станції І. Носулька задля найму чорноробів на Рибний базар. Носулько з’явився на базар і винайняв уже кілька осіб, як до нього підійшов постовий городовий Гончаров, що був у нетверезому вигляді, і зі словами: “Тут не можна винаймати робочих” вдарив Носульку кілька разів по шиї, повів його до дільниці, причому бив його і дорогою, і під час ув’язнення. За кілька годин Носулько на прохання інженера Руткевича був звільнений з-під арешту. Про цей випадок інженер Руткевич доповів особливим рапортом міській управі. Управа, вислухавши рапорт, ухвалила копію рапорту передати п. поліцмейстеру з проханням вжити заходів проти неповторення подібних випадків».
І дійсно: запровадженим за цією справою дізнанням поліції винуватість городового Гончарова була повністю встановлена, документи передані до суду і винний отримав належне покарання.
Тож не варто судити про різні порушення закону в нашому місті до 1917 року лише за матеріалами, розміщеними в газетах. Адже в архівних документах криється чимало цікавої та важливої інформації з цієї теми. Ну а при об’єднанні джерел картина справ минулих (природно, якщо захотіти) стане повнішою та об’єктивнішою.