Альфа-Омега

Невеличка замітка про злочини проти дітей у 80-ті роки XIX сторіччя

Косых Роман

Спілкуючись із різними людьми, мені доводиться повсякчас чути про те, якими чудовими були епоха, люди і звичаї кінця XIX — початку XX сторіччя, особливо порівняно з нашим часом. Однак, на превеликий жаль, це не зовсім відповідає реальності. Кінець XIX — початок XX сторіччя прекрасні лише на сторінках художньої літератури та у кінофільмах. Насправді ж люди, що жили в той час, були нічим не кращіми за теперішніх, а подекуди навіть дикішими та жорстокішими. Візьмемо, прикладом, тему вбивства дітей чи жорстокого поводження з ними. За офіційно опублікованими даними, кількість випадків дитовбивств у Харкові й губернії та кількість убивств новонароджених у 1880-х роках виглядали таким чином:

Також у цей період за рапортами й відомостями поліційних управлінь на сторінках видання «Харківський календар» вівся спеціальний розділ під назвою «Щоденник видатних злочинів у Харківській губернії», де, природно, серед іншого було описано й злочини, пов’язані з дітьми. Завдяки цьому ми з вами можемо дізнатися, що 8 березня 1885 року в селі Лозовій Ізюмського повіту вночі 19-річна селянка кинула в сарай свою новонароджену дитину, яку з’їли свині, що там були. 5 травня селянин хутора Верхня Суходола Старобільського повіту зґвалтував 11-річну дівчинку, яка 13 травня померла. Близько 4-ї години дня 7 серпня 1886 року в будинку Хижнякова, що на Кузинській вулиці, дружина почесного громадянина 28-річна Варвара Михайлівна Амеліна, перебуваючи в стані психічного розладу, зарубала сокирою своїх трьох дітей — сина Дмитра 6 років і дочок Лизавету й Марію відповідно 3 років і 1 року. Однак, на жаль, у цій рубриці просто констатували факт злочину і дізнатися про те, яке покарання поніс злочинець, не видається можливим. Таж це, як і інші подробиці, вкрай цікаво.

Незважаючи на те що у ті далекі часи ані телебачення, ані радіо, ані інтернету не було, за багатьма особливо гучними судовими справами наші предки активно, як і зараз, стежили. З цієї причини публіка ломилася до зал, де проходили судові засідання. У газеті «Харківські губернські відомості» цілі стовпці відводилися не лише судовим звітам, а й свідченням свідків і промовам сторін. Також природно, що найрезонансніші злочини висвітлювалися не тільки місцевою пресою, а й юридичними газетами й журналами того часу, що мали в нашому місті своїх спеціальних кореспондентів. Саме про такі гучні події, про які завдяки репортажам журналістів знали на теренах усієї Російської імперії, і піде мова сьогодні.

Почнемо з теми дітовбивства

Так, у серпні 1885 року на сторінках багатьох видань писали про жахливий злочин у Харкові, суть якого зводилося до такого: у селі Олексіївка, що знаходилося неподалік Харкова, у маєтку пані Дашкевич жив та працював лісничим селянин Іоанн Григорович Кравченко; колись він познайомився з молодою гарною дівчиною Ганною, а потому й одружився з нею; за якийсь час 20-річна дружина стала доволі часто йти з дому невідь-куди; також із хати почали зникати цінні речі. Природно, усе це викликало серйозні побоювання у люблячого чоловіка. Однак його наполегливі намагання дізнатися в Ганни, куди вона йде і нащо виносить із хати речі, не давали жодного результату.

Гуляючи якось на самоті околицями Олексіївки, лісничий почув дитячий плач, а потім побачив жінку, що швидко тікала. Яким же було його здивування, коли він, наздогнавши таємничу втікачку, упізнав у ній власну дружину. Зі слізьми на очах Ганна розповіла чоловікові, що шукає місце для могили своїй дитині, яку вона народила від власного вітчима і яку сьогодні збиралася вбити. Потім, бачачи, що приховати свій злочин не вийде, жінка зробила ще кілька зізнань. Виявляється, ще у віці 15 років вона була зґвалтована своїм вітчимом. Проте сором і страх заважили їй донести про це у поліцію. А вітчим і надалі продовжував ґвалтувати свою падчірку. За 9 місяців у юної Ганни народилася дитина, яку вона власноруч задушила, а труп потім викинула у вириту в лісі могилу. При цьому як дівчина приховувала свою вагітність і чи знала про насильство її мати, дружина вітчима, тогочасні ЗМІ змовчали. Наступні роки Ганна продовжувала жити зі своїм вітчимом. Свою другу дитину вона, як писали, вбила «у найтваринніший, найварварськіший спосіб», а третю втопила в річці Лопань. Коли Ганна вийшла заміж, вітчим змусив її цупити з хати чоловіка речі, продавати їх, а гроші приносити йому. Інтимні взаємини між дівчиною та її вітчимом тривали, через що на світ з’явилася четверта дитина, яку Ганна також вирішила вбити. Проте випадкова зустріч із чоловіком завадила їй зробити це.

З якої причини Іоанн Кравченко помічав зникнення речей та часту відсутність своєї дружини, а те, що вона при надії, — ні, у газетах знову-таки не уточнюється. Надалі чоловік відвів дітовбивцю у судову дільницю, де вона повторила історію своїх злочинів урядникові, а потім і судовому слідчому у важливих справах. Окрім розпочатого слідства було проведено і судову психологічну експертизу злочинниці. Проте до літа 1885 року лікарі так і не змогли дійти остаточного висновку про осудність чи неосудність Ганни Кравченко, повідомивши пресі лише, що «вона трохи схиблена».

Про подальшу долю Ганни Кравченко нічого не відомо, бо продовження історії на сторінках газети немає. Може, справу зам’яли, а може, засідання суду було закритим. Але, гадаю, юридичні газети й журнали не стали б розміщувати у себе те, що в наш час називають качкою чи фейком. Та й саме собою постає питання, чи хочемо ми знати все про 20-річну дітовбивцю з Олексіївки та подібних до неї? Адже і в наш час злочинів таких, як вчинила Кравченко, не бракує.

Набагато більшу кількість дітовбивств вчиняли на теренах Слобожанщини під впливом алкоголю. Так, 2 грудня 1883 року в стінах харківського суду слухалася кримінальна справа зі звинувачення селянина Красиліна у навмисному вбивстві дружини, тестя і двох своїх дітей. Слідством було встановлено, що наприкінці березня 1882 року продавець одного з харківських шинків Красилін, 35 років віком, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, кількома ударами сокири вбив сплячу дружину, а потім і своїх дітей, що прокинулися (15-річну дочку і 4-річного сина). Потім підсудний холоднокровно вбив свого тестя, порубав його на кілька частин і склав їх до діжки. Після чого Красилін ще чотири доби продовжував пити. Відсутність дружини, дітей та тестя (родина мешкала у будові самого генделика), звісно, викликала запитання у відвідувачів, на що Красилін відповідав лише «поїхали у село». Цей жорстокий злочин був розкритий за якийсь час геть випадково через те, що докази не були достатньо приховані. На першому допиті після арешту Красилін зізнався у скоєнні злочину. Однак надалі став казати неочікувано дивні речі, а також то плакати, то сміятися. Цей факт, а також жорстокість, із якою були скоєні вбивства, п’яне життя та відсутність видимого мотиву спонукали присяжних, що розглядали справу, ще на початку літа прохати лікарів установити психічний стан Красиліна, вважаючи, що в цьому випадку правосуддя стосується душевнохворого. За постановою суду підсудний був скерований у клініку для душевнохворих на тривале обстеження, де лікарі встановили його повну нормальність і осудність, а також відсутність будь-яких психічних розладів. Тобто, прямо кажучи, вбивця, намагаючись уникнути законного покарання, просто симулював божевілля. Вироком харківського суду від 2 грудня 1883 року Красилін за вбивство чотирьох чоловік був засуджений до 20 років каторжних робіт. Усі, хто уважно стежив за перебігом справи із зали суду та за репортажами журналістів, зустріли такий вердикт із захватом.

У той самий день — 2 грудня 1883 року — харківським судом слухалася не менш резонансна справа. Оскільки стосувалася вона катування дитини, публіки й репортерів у залі було також чимало. На лаві підсудних, щоправда, цього разу був не пересічний громадянин, а дружина полковника і поміщиця Богодухівського повіту пані Анадрузська, яку звинувачували у жорстокому катуванні її 11-річної вихованки.

Усіх свідків, що виступили тоді на суді, за їхніми свідченнями можна було розділити на дві групи.

Перша складалася з простих селян, а також слуг та робітників обвинуваченої. Усі вони чесно розповіли про те, що полковниця 11-річну дочку засланого, «великодушно» взяту на виховання, украй часто:

Друга група свідків, що складалася з дворян, управляючого маєтком і друзів обвинувачуваної, навспак, в один голос усіляко звинувачувала дитину, розповідаючи про те, яка дівчинка крадійка, хулиганка і брехуха. Сама полковниця Анадрузська, яка також брала ревну участь у допиті багатьох свідків, доводила те саме. Однак через те, що свідчення ці були вкрай суперечливі, прокурор майстерно довів їхню неправдоподібність.

Вирок суду зустріли гучними аплодисментами, адже поміщиця, що катувала дитину, незважаючи на стан у суспільстві, була визнана винною і засуджена не лише до позбавлення всіх прав, а й до заслання у Томську губернію на 15 років. Читаючи це, так і хочеться вигукнути: «Хай живе справедливий харківський суд!».


Навесні 1889 року гучна справа про катування дитини в Харкові знову привернула пильну увагу преси. 16 травня на лаві підсудних опинилися три людини — модистка Стуканова та дві її дочки. Усі вони звинувачувалися в катуванні 9-річної дівчинки, яку взяли на виховання. Тривалий час підсудні безкарно катували дитину, поки, нарешті, пані Ромашкевич, що мешкала в одному з ними будинку, не дала знати про все поліції. Під час огляду дівчинки виявилося, що все тіло бідахи вкрите синьо-багряними плямами, посмуговане паском, на багатьох місцях маються синці, садна, сліди жорстоких побиттів і січень. Надалі було встановлено, що особливо гарувала у жорстокому поводженні 17-річна Олена Стуканова, яка, перебравши на себе роль гувернантки, частіше за всіх полюбляла карати нещасну 9-річну Марію. Для завдання дитині найбільших страждань вона знімала з ножної швацької машини пасок, прив’язувала до кінця залізну пряжку і стьобала ним дитину. Після такого покарання Олена полюбляла ставити дівчинку в кут і закривати її шубою, так що та починала задихатися. А коли Марія починала плакати, Олена знімала шубу й знову починала сікти дівчинку паском. Також було встановлено, що дитину часто карали голодом і утримували в граничній нечистоті. На суді запрошені як свідки сусіди розповідали, що прохали Олену припинити знущання, проте та із посмішкою відповідала: «Нічого страшного, я її просто вчу». У підсумку провина самої модистки Стуканової і її старшої дочки так і не була доведена. А от 17-річну Олену Стуканову суд засудив за жорстоке поводження з дитиною до 8 місяців тюремного ув’язнення.

Ну і, звісно ж, ставалися в Харкові викрадення дітей, що через свою вкрай виключну рідкість для всього того часу були достатньо резонансними. Щоправда, були вони й достатньо неоднозначними. Так, у травні 1888 року в Харківському окружному суді під головуванням Павла Петровича Кулікова слухалася саме така справа. На лаві підсудних тоді опинилася молода й доволі симпатична жінка 32 років — Аграфена Леонідівна Чулкова, що до розгляду справи перебувала вже в тюремному ув’язненні близько 6 місяців. Обставини злочину зводилися в сумі до такого: 20 жовтня 1887 року на подвір’я Файдиша, що на Чорноглазівській вулиці, увійшла незнайома жінка (як потім виявилося — Чулкова) і стала просити у куховарки милостиню. Однак, оскільки остання не змогла нічого їй дати, Чулкова пішла. Біля воріт Аграфена Леонідівна побачила 4-річну дочку куховарки і, виманивши її, зникла. У подальшому було встановлено, що підсудна ходила по хатах і просила милостиню, видаючи викрадену дитину за свою рідну дочку та розповідаючи всім історію про те, що вона перебуває у граничній фінансовій тузі, а вдома на неї чекають ще четверо голодних дітей. Того ж дня та наступного Чулкова була помічена в кількох шинках і готелях за розпиттям горілки. А 23 жовтня ввечері внаслідок ретельних пошуків поліції на чолі з городовим Макогоновим Аграфена Чулкова була схоплена та заарештована.

Усього на суді було допитано 5 свідків. Найважливішими виявилися свідчення двох з-поміж них. По-перше, чоботаря Нолеського, який розповів, що його підмайстер Микола, пішовши кудись увечері, з’явився наступного дня і привів із собою якусь дівчинку. На запитання чоботаря, де був і звідки взяв дитину, підмайстер розповів про те, що випадково зустрів жінку з дитиною і попрямував із ними до шинку пити горілку. Потім, уже бувши досить п’яним, Микола дістав 3 карбованці і попросив жінку, що пила із ним, сходити до сусідньої ятки та купити йому цигарок. Жінка взяла гроші і до шинку більше не повернулася. Із часом підмайстер протверезів і почав збиратися додому. Проте господар шинку нагадав йому, аби він забрав із собою і дівчинку, залишену невідомою жінкою. Дитина пробула в чоботаря не більше дня. На запитання, де живе, дівчинка відповідала: «У будинку Фандиша, де мама служить у пані». Назва вулиці, на якій знаходився цей будинок, 4-річна дитина не знала. Незабаром чоботар дізнався, що поліція розшукує дитину, яка зникла саме з цього будинку, і, уточнивши адресу, повернув дівчинку. Мати також була присутня на засіданні суду як свідок. Свідчення, що їх дала куховарка Орлова, справили вплив на фінал справи не меншою мірою. Поміж іншого виявилося, що її «викрадена» дочка геть не скаржилася на злочинницю, а навпаки, розповідала, що Чулкова поводилася з нею дуже гарно — «водила до лазні, покупала цукерки та яблука». Однак прокурор у своїй обвинувачувальній промові все одно активно закликав присяжних визнати підсудну Аграфену Чулкову винною без будь-якої поблажливості, наголошуючи на тому, що цей злочин взагалі виходить за межі звичайних. У відповідь адвокат підсудної апелював до поблажливості на тій підставі, що Чулкова і так уже 6 місяців перебувала в тюрмі, а також чудово поводилася з дитиною. У підсумку Харківський окружний суд поставив перед судом присяжних такий питальний пункт: «Чи винна дружина губернського секретаря, 32 років, Аграфена Леонідівна Чулкова в тому, що в місті Харкові 20 жовтня 1887 року з подвір’я будинку Фандиша викрала 4-річну дитину Лізавету Орлову, у якої та й пробула близько трьох днів?». Після півгодинної наради присяжні винесли свій вердикт, визнавши підсудну невинною.

Безумовно, це далеко не все, що трапилося в нашому місті і краї у 80-ті роки XIX сторіччя, адже тема вбивства дітей і жорстокого поводження з ними при всій великій кількості архівних матеріалів і газетних публікацій може вповні перерости у велику книжку.

А ще на завершення я хотів би зауважити: чимала заслуга в тому, що злочинці отримали заслужене покарання, належить і суду присяжних, який проіснував на наших теренах аж до 1917 року. І хоча у наш час такого штибу злочини теж далеко не рідкість, хто знає, якими були б вироки, якби ця форма судочинства існувала і зараз.

Exit mobile version