Альфа-Омега

До 145-річчя харківської адвокатури

20 листопада 1864 року в рамках судової реформи імператора Олександра II на території тодішньої Російської імперії було запроваджено одночасно чотири нових законодавчих акти, що змінили систему судочинства держави, яка існувала раніше:

  1. запровадження судових установ,
  2. Статут кримінального судочинства,
  3. Статут громадянського судочинства,
  4. Статут про покарання, що накладаються мировими суддями.

Статті 357 та 366 Судового статуту стверджували таке.

«357. Присяжні повірені кожного округу судової палати обирають із середовища себе порядком, зазначеним у наступних 359–365 статтях, для нагляду за всіма повіреними, що перебувають у тому окрузі, особливу при судовій палаті раду, а також голову тієї ради та товариша голови, який у разі хвороби чи відсутності голови посідає його місце.

<…>

366. Якщо у якомусь місті, у якому немає судової палати, мають місце проживання понад десять присяжних повірених, то вони мають, з дозволу ради присяжних повірених, яка перебуває при місцевій судовій палаті, обрати з-поміж середовища себе відділення ради при окружному суді у такому складі і з тими належними раді правами, які будуть нею самою визначені. Про заснування такого відділення ради присяжних повірених і про права, йому радою надані, повинно бути доведено до відомості судової палати».

19 травня 1874 року така рада присяжних повірених була створена при Харківській судовій палаті. Саме ця дата вважається офіційним днем народження адвокатури нашого улюбленого міста, якій цьогоріч виповнилося рівно 145 років.

З урахуванням того що Харківський судовий округ до 1917 року обіймав територію кількох губерній, в одній статті геть неможливо написати про перших адвокатів Харкова все, що хотілося б. Проте ювілей — справа свята, тож окремі моменти я сьогодні все ж таки зачеплю.

Почнемо, мабуть, з цього: хто міг стати тоді адвокатом і які були його обов’язки?

Відповіді на ці питання нам дає вже згаданий вище Статут судових установлень (ССУ) і його II глава «Про присяжних повірених». Структура її така:

Розповідати про всі статті цього документа (з 353-ї по 406-ту) — справа довга.

Проте деякі моменти все ж таки варто процитувати, оскільки вони справді цікаві.

«354. Присяжними повіреними можуть бути особи, які мають атестати університетів чи инших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичних наук чи про витримання іспиту в цих науках, якщо вони понад те прослужили не менше п’яти років за судовим відомством у таких посадах, при виконанні яких могли набути практичні відомості у провадженні судових справ, чи також не менше п’яти років перебували кандидатами на посади за судовим відомством (ст. 407), чи ж займалися судовою практикою під керівництвом присяжних повірених як їхні помічники.

355. Присяжними повіреними не можуть бути:

  1. ті, хто не досяг двадцятип’ятирічного віку;
  2. іноземці;
  3. проголошені неспроможними боржниками;
  4. ті, хто перебуває на службі від уряду чи за виборами, за виключенням осіб, що обіймають почесні чи суспільні посади без жалування;
  5. ті, що піддавалися за судовими вироками позбавленню чи обмеженню прав стану, а також священнослужителі, позбавлені духовного сану за вироками духовного суду;
  6. ті, що перебувають під слідством за злочини та проступки, що тягнуть за собою позбавлення чи обмеження прав стану, і ті, хто, бувши під судом за такі злочини чи проступки, не виправдані судовими вироками;
  7. виключені зі служби за судом, чи з духовного відомства за пороки, чи ж з середовища спільнот та дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належать;
  8. ті, яким за судом заборонено ходження у чужих справах, а також виключені з числа присяжних повірених».

У наступні роки законодавство, звісно, змінювалося, причому подеколи не в кращий бік. Так, прикладом, 8 листопада 1889 року з’явилося найвище повеління, аби до числа присяжних і приватних повірених особи нехристиянських віросповідань допускалися не інакше як із дозволу міністра юстиції. Через цей закон у Російській імперії протягом наступних 12 років жоден представник єврейської національності до адвокатури допущеним не був.

Бувши людьми публічними, адвокати кінця XIX — початку ХХ сторіччя нерідко ставали моделями відомих художників. Малював їх і наш земляк Ілля Юхимович Рєпін.

Мабуть, багато хто зараз звернув увагу на (окрім респектабельного одягу) значок на чудовому портреті відомого адвоката Володимира Даніловича Спасовича. Проте якщо ви подумали про те, що це всього лише прикраса, то помилилися. Справа в тому, що ще

31 грудня 1865 року імператор Олександр II найвище затвердив рисунок особливого знака присяжного повіреного.

А «Тимчасові правила 15 березня 1866 року, що стосуються до внутрішнього розпорядку у нових судових установах» щодо зовнішнього вигляду адвокатів та їхнього знака встановлювали таке:

«II. Опис форми знаків для мирових суддів, судових розпорядників і присяжних повірених

…Знак присяжних повірених — срібний, із зображенням герба судового відомства, оточеного дубовим вінком. Знак цей носиться у петлиці на лівому боці фрака…»

З моменту запровадження інституту присяжних повірених їхня кількість у Харківському судовому окрузі невпинно зростала.

За даними на 1874 рік, загальна кількість їх була 36 осіб. 1884 року — вже 168. А 1901 року — 241.

Наприкінці XIX сторіччя посада голови ради присяжних повірених при Харківській судовій палаті і різний час обіймали:

  1. Жученко Михайло Васильович, 1874–1875,
  2. Станиславський Яків Степанович, 1876–1879,
  3. Скибинський Дмитро Іванович, 1880–1881,
  4. Падеревський Ричард Іванович, 1882–1884, 1888–1898,
  5. Морошкін Сергій Федорович, 1884–1888,
  6. Єгоровський Володимир Петрович, 1898.

Проте лише одного з-поміж них видатний юрист початку ХХ сторіччя Анатолій Федорович Коні називав окрасою адвокатури усієї Російської імперії та лише про нього одного написав захоплені слова у своїй книжці «Батьки та діти судової реформи».

Сергій Федорович Морошкін

 1844–1900

Член цивільного департаменту Харківської судової палати, Сергій Федорович Морошкін, був сином відомого професора Московського університету Федора Лукича Морошкіна…

Висхідна зоря близької судової реформи визначила життєвий шлях молодого юриста. Закінчивши 1865 року курс у Московському, Морошкін, побувши короткий час під керівництвом М. В. Калачова при московському архіві Міністерства юстиції, поступив до канцелярії щойно відкритого Московського окружного суду. Призначений 1867 року товаришем прокурора в Харків, він незабаром полишив службу і присвятив себе, в істинному та кращому сенсі слова, адвокатурі. Дивлячись на неї разом із діячами перших років її існування як на необхідну та рівнозначущу складову частину всього судового механізму та віддаючи їй свої здібності та знання, він насамперед керувався бажанням сприяти загальному розвиткові та моральному підйому дорогої йому справи рідного судочинства. Заробіток ніколи не становив його мети і завжди стояв у нього на самому задньому плані. Ідеаліст за природою, що дбайливо зберігав гідність своєї професії в очах суспільної думки, Морошкін належав до тих адвокатів, духовний облік яких складає окрасу історії адвокатури…

…Уже з перших його кроків на нових теренах суд звик бачити в ньому не лише “сторону”, а й надійного співпрацівника у вирішенні складних цивільних процесів. Прийняття ним на себе ведення тієї чи іншої справи завжди викликало припущення, що вона повинна бути правою з юридичного боку, — викликало впевненість, що вона, у будь-якому разі, права з боку морального. Крайня розбірливість його в прийнятті справ не могла не позначитися на його матеріальному добробуті: він помер, потребуючи невеликих коштів, яких у нього не було навіть для необхідної поїздки з лікувальною метою. Майже двадцять років працював він на адвокатських теренах, значну частину цього часу носячи звання голови ради присяжних повірених Харківського округу. М’який та надзвичайно делікатний в особистих взаєминах, наполегливий поборник та насаджувач моральних вимог, які мають бути пред’явлені адвокату в різних областях його роботи, і затятий трудівник за становими справами та питаннями, Морошкін користувався загальною і безумовною повагою не лише своїх товаришів, а й усього особистого складу місцевих судових установ. Ближче ознайомлення з його особистістю з’ясувало ту службу, яку в званні голови ради він зіслужив судовому відомству, і спонукало міністра юстиції 1887 року запропонувати йому місце члена Палати. Прагнучи душею до суддівської діяльності, небіжчик віддався новій роботі з невтомною наснагою та виключною добросовісністю у виконанні своїх обов’язків, що розумілися в найширшому їхньому значенні. Сторони, що виступали перед Палатою, знали, що апеляційний суддя, який сидить перед ними, зі схудлим блідим обличчям, слабкими голосом, завчасною сивиною та чудовими блакитними очима, вивчив кожну справу, яку доповідалася не лише й ним, а й під його головуванням, до найдрібніших подробиць, ретельно вдумався в них і жадібно шукає саму лише істину, наскільки вона може бути доступна його чуйній совісті та спокійному, глибокому, озброєному великими пізнаннями розумові.

Сергій Федорович Морошкін

Чудовий товариш, сповнений добрих почуттів до людей та поблажливості до їхніх слабкостей, він був завжди лише невблаганно суворий до себе, ставлячи в ніщо свій моральний і службовий авторитет, створений бездоганним виконанням обов’язку, від якого він не відступив жодного разу в усе своє важке, трудове життя. Звідси витікали його скромність і повна відсутність службового честолюбства. Коли на початку дев’яностих років постало питання про призначення його головою департаменту Палати, він, незважаючи на сутужні матеріальні обставини, у яких перебував, рішуче відхилив від себе це призначення, вважаючи, що в Палаті є більш заслужені люди, гідні цього підвищення. В останні роки життя здоров’я його остаточно порушилося, грізними ознаками даючи знати про безумовну необхідність відпочинку від непосильної роботи, проте на прохання друзів, що вмовляли його взяти тривалу відпустку та поїхати на південь чи за кордон, він відповідав відмовою, зауважуючи і те, що не вважає для себе морально можливим збільшити своєю відсутністю роботу товаришів. А між тим сили його згасали день у день. Думка про можливість настання “непридатності для роботи” важко гнітила його, доєднавши до фізичних страждань і душевні тортури… Ця можливість здавалася йому рівнозначною смерті. Нарешті на 56-му році життя смерть принесла йому той відпочинок, у якому він собі так безжально відмовляв. В його особі пішов один із найшляхетніших службовців судочинства, який із благоговінням прийняв та свято виконував заповіти незабутніх фундаторів судових статутів. Смерть його залишила прогалину, яку важко замінити, у робочих рядах судової армії і, без сумніву, викликала найщиріший жаль у товаришах, співслужбовцях та всіх, хто зустрів на своєму шляху його чистий та морально високий образ. Проте незрівнянно важче позначився його відхід на тих, хто знав його близько, хто відчув усю цільність його особистості, хто, не завжди, може бути, поділяючи його суворо консервативні погляди, не міг не цінувати їхньої щирості, не міг не бачити зворушливої чистоти його намірів, не міг не зігрівати свою втомлену душу нескінченним теплом його любові до батьківщини, його віри в науку, його незмінної надії на остаточне торжество правди всюди і в усьому…»

Тому, хто читає ці рядки, може здатися, що в своєму тексті А. Ф. Коні дещо ідеалізує Морошкіна, який помер 27 червня 1900 року. Але таке припущення геть неправильне. Адже Сергій Федорович Морошкін був дійсно видатним адвокатом, що зробив у нашому місті чимало доброго. Так, прикладом, наприкінці грудня 1880 року на першій сторінці харківської газети «Південний край» було опубліковано його велику статтю, у якій він заступився за честь колег з адвокатського цеху, торкнувшись також питання публічності інформації.

«З приводу питання про друк у періодичних виданнях звітів ради присяжних повірених округу Харківської судової палати

У № 4 “Південного краю” було вміщено стисле повідомлення про спільні збори присяжних повірених округу Харківської палати, що відбувалися 30 листопада ц. р. Новина ця містила, між иншим, і відомості про зміст дебатів, які викликало питання про те, наскільки в теперішній час бажано опублікування в періодичній пресі звітів присяжних повірених. Хоча виклад змісту цих дебатів був достатньо точним, проте через стислість даних читачеві фактичних відомостей доводилося побоюватися, що вони спонукали деяких із наших товаришів поставити питання про своєчасність опублікування світських звітів. На превеликий жаль, побоювання наше вповні справдилося: передова стаття № 11 “Південного краю” заявляє проти більшості членів присяжної адвокатури важкі звинувачення у світлобоязні, у намаганні підтримувати та охороняти станову частину шляхом збереження в оболонці цехової таємниці діяльності нашого станового суду: звинувачення ці супроводжуються натяками самого образливого штибу. Для посилення відсталим тенденціям присяжних повірених до цехової таємниці, до мороку та пітьми протиставляються надихаючі сучасне суспільство світлі та темні ідеї спільного блага і благодійної гласності, під добрим віянням яких людство готове не сьогодні-завтра вступити до золотої ери загального братерства, рівності, беззастережної любові до ближнього тощо. Симпатичні такі промови,— приємні ідилії, проте несправедливі звинувачення проти нашого стану.

Протестуючи проти них, ми маємо попередити читача, що ми не уповноважені нашими товаришами промовляти від імені всього стану; тому ми будемо вести мову лише про те, чому ми визнаємо ті звинувачення несправедливими, а читач зглянеться бачити у цих рядках вираження лише нашої особистої думки, яка не повинна преюдицирувати інтересам та честі стану. Проте з иншого боку, повідомляючи факти як свідка, а не захисника звинувачуваного, ми ручаємось за достовірність показань; а для того, аби усунути припущення про особисту пристрасність, відзначимо, що в загальних зборах 30 листопада ми вотували не з тими членами стану, які визнавали небажаним у теперішній час оголошення світських звітів у періодичних виданнях.

Ми сміливо стверджуємо, що серйозно помилиться той, хто подумає, нібито особи ці бажали приховати діяльність нашої ради від відома та уваги суспільства. Грубо помилиться й той, хто подумає, нібито хтось із членів присяжної адвокатури хотів уникнути розголосу діяльності ради — заради приховання чогось негідного в її способі дій чи заради покриття цеховою таємницею якихось злодіянь у діяльності осіб, підвідомчих нагляду ради. Не такі мотиви і цілі, які викликали рішення не поширювати за межі стану відомості про діяльність ради. Менше за все бажання таємниці для звітів її — може бути приписуване самій раді.

Щоправда, досі вона не друкувала їх, але виключно через те, що, з одного боку, складання звітів запізнювалося і переписувалися вони начисто останніми годинами перед відкриттям загальних зборів, — а з иншого боку, звітам цим не вистачало літературної обробки: вони були занадто довгі для вміщення до журналів чи газет та викладені в стилі суворо діловому, сухому і, отже, такому, що відштовхував звичайного читача, який вимагає легкої форми хоча б і для серйозних думок. Сильно захоплюється той, хто уявляє, нібито ясно та всебічно відтворюючий життя стану звіт “привернув би увагу кожного”. Книжка К. К. Арсеньєва “Замітки про російську адвокатуру” багата на факти й думки, написана витончено та захопливо; а між тим вона незнайома навіть багатьом діячам судового світу, не кажучи про масу читацької публіки. “Юридичний вісник” — журнал, можна сказати, для легкого читання і той розходиться в обмеженій кількості примірників. Отже, марно було б очікувати чисельних читачів для світських звітів. Щоправда, багато хто з-поміж наших товаришів вважав оголошення звітів несвоєчасним; проте не від суспільства, принаймні не від кращих людей, що мають самостійні судження стосовно явищ, хотіли вони приховати факти, що заносяться до літопису діяльності ради. Щоби зрозуміти їхні мотиви та цілі, читачеві необхідно знати і мати на увазі, що цей літопис майже сповні присвячений оповіді про вироки ради за дисциплінарними справами, тобто за справами про стягнення, яким рада піддавала повірених, винних у порушенні обов’язків їхнього звання та загалом у проступках, які не відповідають гідності цього звання. Такий скорботний характер звітів ради залежить, зрозуміло, аж ніяк не від того, що з діянь, які викликають стягнення, складається вся діяльність членів корпорацій, а виключно через те, що рада не покликана до присудження та роздавання премій за чесноти. Тому нормальний спосіб дії повірених не викликає прояву діяльності ради у порядку нагляду за членами стану. Цей нагляд виявляється лише з приводу чиїхось скарг та звинувачень, і оскільки нагляд та обговорення оскаржуваних дій чи самою радою  помічених проступків складає переважний вміст діяльності ради, то стає зрозумілим, чому виклад дисциплінарних справ наповнює її звіти.

Ось чому питання про друк звітів і викликав сумнів про своєчасність їх проголошення. Ані для кого не є таїною, що наша преса, чи, точніше наша столична преса, відмовчувалася щодо найважливіших питань життя та, виправдовуючи своє мовчання посиланням на незалежні обставини, накинулася зі своїми викриттями на нашу адвокатуру, не відрізняючи тієї, що створена великим актом 20 листопада 1864 року, від тієї, яка створила наріст при судових установах під ім’ям приватної адвокатури, викликаної до життя 1874 р. колишнім міністром юстиції гр. Паленом. Ясно, що відтоді, як присяжна адвокатура стала улюбленою мішенню для кепкування та чорноротства з боку преси та злобажання з боку тих людей, які мають думки та судження про суспільні явища не раніше, як після прочитання недільного фейлетону газети, — ясно, що звідтоді стало уповні природним та доречним небажання багатьох із членів нашого стану надавати нову поживу  розв’язним та легковажним діячам літературного зубоскальства, що жадають кожного факту, придатного для викривлення його у скандал і для наповнення ним пікантного фейлетону. Ось від зустрічі із цими нерозбірливими у цілях та засобах лицарями дифамації й наклепу в пресі й бажали ухилитися мої товариші, які подали голос за те, аби допоки звіти ради не оголошувалися на сторінках періодичних видань. Не світло видавалося їм страшним, а неприємним здавалося їм лише висвітлення предметів бенгальськими та иншими розважальними вогнями.

Може бути, наші товариші раніше помилялися; проте вони помилялися лише в тому, що надавали занадто великої ваги тим легковажним діячам преси, які підробляли суспільну думку, — їх пора, мабуть, минає, і невіддалений той час, коли думка принаймні найкращих членів суспільства шукатиме в газеті не авторитету й керівництва, а органу для свого вираження. Але хай буде помилковою думка деяких із наших товаришів про уявну небезпеку, що загрожує нам із боку легковажного ставлення преси до гідності та значення стану; питається проте: до чого тут  розмова про бажання “грати наосліп” чи “просити таїни як привілею”; ми не визнаємо доречності цих інсинуацій, а тим більше доречності висновку, що “таїна особисто вигідна для людей темних не за разумом” тощо. Такі інсинуації щонайменше нічим не виправдані, а на сторінках газети, до якої ми встигли набути симпатії та поваги, вони лунають дисонансом.

Таким чином, не почуття сумніву щодо достойності праці нашої ради і не почуття остраху перед дійсною думкою суспільства про діяння членів стану, занесені до звітів, спонукають деяких моїх колег відкладати до кращих днів оголошення світських звітів. Зовсім навпаки — діяльність нашої ради така, що, здавалося б, ми маємо право пишатися нею, — а контроль ради за нашою публічною діяльністю такий пильний, що міг би лише зміцнити довіру суспільства до членів стану, які — зазначимо — ставляться з цілковитим схваленням навіть і до суворих проявів нагляду та каральної влади ради».

Додамо, що саме завдяки зусиллям Сергія Федоровича Морошкіна з кінця травня 1886 року в Харкові з’явилася допоміжна каса присяжних повірених округу Харківської судової палати та їхніх помічників. Якщо врахувати, що раніше подібна організація була властива лише столичним адвокатам, допоміжна каса нашого міста стала першою подібною організацією в провінції. Основною її метою було надання матеріальної підтримки нужденним членам каси, а також допомога найближчим особам члена каси на випадок смерті останнього. Перебувати в ній могли за бажанням усі присяжні повірені округу Харківської судової палати, а також їхні помічники. Усі члени каси одноразово вносили при вступі на утримання організації 20 карбованців, а потому кожен рік по 10 карбованців протягом 10 років. Потім рада присяжних повірених могла запропонувати загальним зборам звільнити від подальших внесків сумлінних членів каси, що акуратно платили протягом зазначеного терміну. А якщо члена каси виключали зі стану присяжних повірених, то більшу частину внесків йому повертали. Також статут передбачав повернення сум законним спадкоємцям, якщо член каси буде позбавлений усіх прав стану.

За правилами каси допомога була постійна та тимчасова. Правом на отримання постійної допомоги користувалися особи, що були членами каси не менше 4 років, а правом на отримання тимчасової допомоги — не менше 2 років. Перші виплати мали характер пенсій і видавалися чи то внаслідок інвалідності члена каси, чи то внаслідок смерті його для надання постійної допомоги близьким (удові, дітям та батькам). При отриманні допомоги правила передбачали одну умову, яке не траплялося в практиці ніде, окрім Харкова: особа, яка бажала отримати допомогу, зобов’язана була дати підписку щодо того, що коштів для скромного утримання себе самої або з родиною не має і що при зміні життєвих умов на краще зобов’язується повідомити про це раду.

На 1 січня 1902 року членами каси були 58 осіб, а її капітал складав 29 574 карбованця 84 копійки, досить велику на ті часи суму.

Існувала в Харківської ради присяжних повірених і своя бібліотека, що нараховувала на початку ХХ сторіччя 2000 томів видань виключно юридичного характеру. Додому з неї видавалися лише книжки з теоретичних питань, а книжками довідкового характеру можна було користуватися виключно в бібліотечному приміщенні. Основою її стали 537 томів, пожертвуваних А. М. Морошкіною, яка згідно з бажанням свого померлого чоловіка передала раді всю його юридичну бібліотеку. Прийнявши цей дар і бажаючи вшанувати пам’ять свого колишнього голови, рада присяжних ухвалила створити в своїй бібліотеці особливий відділ, присвоївши йому назву Морошкінської бібліотеки…

Щиро шкода, що за минулі 145 років ім’я Сергія Федоровича у місті, якому він віддав усього себе, мало кому що скаже.

Exit mobile version