Як я писав раніше, у результаті реформ імператора Олександра III було істотно змінено засади й процедури судочинства, а 1867 року на території Харківської, Курської, Орловської та Воронезької губерній було створено Харківську судову палату й окружні суди.

Про той час Євгеній Федорович Де-Россі, що початково обіймав посаду товариша прокурора окружного суду (а з 1870-го по 1873-й і прокурора), писав:

«…То був особливий час — не лише рожевих мрій, ілюзій, юнацького захвату та захоплень, а й гордовитого усвідомлення, що сталася дійсно велика справа і що настав кінець хабарництву та свавіллю, у яких так довго тонули, як у бруді, наше суспільство та бюрократія. То був час світлий і блискучий в історії нашої судової справи; час істинної перемоги законності й правосуддя, час, коли служники цього правосуддя, уповні усвідомлюючи велич покладеного на них завдання, вносили у виконання його всю свою душу; час, що залишив незабутні сліди як у діячах, на долю яких припала щаслива участь здійснити велику реформу, так і в суспільстві — свідку їхньої бездоганної, самовідданної діяльності».

Про те, які конкретно були проведені перетворення, що змінилося й не тільки, піде мова у нашій сьогоднішній оповіді.

Почнемо, мабуть, із самої території Харківської судової палати. Коли 1867 року було відкрито Харківський округ, він складався з Харківського, Ізюмського, Сумського, Курського, Воронезького, Острогозького, Орловського та Єлецького окружних судів. Територія цих судів охоплювала чотири губернії тодішньої Російської імперії: Харківської, Курської, Воронезької та Орловської, а також три повіти Тамбовської та два повіти Катеринославської губерній, загальна кількість населення в яких складала близько 7 мільйонів осіб. У наступні роки до цих 8 судів додалися ще кілька з інших губерній. 1880 року суди Чернігівський, Ніжинський і Стародубський були виведені з Харківської судової палати й зараховані до знову створеної Київської судової палати. А 1881 року Єлецький окружний суд відійшов до Москви. Ізюмський окружний суд був закритий лише 1898 року. Усі ці територіальні зміни більш ніж наочно продемонстровані в таблицях дослідників.

На початок ХХ сторіччя до району Харківської судової палати входили губернії Харківська, Курська, Воронезька, Полтавська, Катеринославська, Орловська (крім Єлецького та Лівенського повітів), Земля війська Донського, Бердянський повіт, Таврійський і Усманський, загальна кількість населення в яких складала 16 930 657 мешканців.

Цілком природно, що зі зростанням території збільшувалися склад і чисельність Судової палати. 1867 року в ній було лише 2 департаменти: один кримінальний і один цивільний, а сама Палата складалася зі старшого голови, голови департаменту та 9 членів.

1873 року з огляду на відкриття нових судів, що увійшли до Харківського судового округу, був створений другий цивільний департамент у складі одного голови, 5 членів, секретаря і двох товаришів прокурорів судової палати, а кількість членів Судової палати збільшилась на 6 осіб.

Із плином подальших змін до 1900-х років число суддів у Палаті розподілялося таким чином:

• старший голова (він таки голова другого цивільного департаменту) — 1,
• голів департаментів (одного кримінального і двох цивільних) — 3,
• членів — 23.

А загальну динаміку зростання чисельності суддів у другій половині XIX ст. чудово демонструють такі таблиці.

У законодавчому сенсі найбільші зміни після судової реформи в судових установах було здійснено законом від 12 липня 1889 року. На підставі цього акту було перетворено місцеві селянські установи і створено суддівські посади повітових членів окружних судів і міських судів. Завдяки цьому, зокрема:

• повітових суддів було зрівняно в службових правах із рештою суддів, вони отримували 3000 карбованців платні й 800 карбованців на винаймання квартири й канцелярські витрати, а також стали повноправними членами суддівської колегії;
• міські судді припинили користуватися правом незмінюваності та звільнялися зі своєї посади лише за постановами консультації, заснованої при Міністерстві юстиції, із затвердженням міністра. У фінансовому сенсі становище їхнє було значно гіршим за суддів у повітах, адже міський суддя отримував платні 1600 карбованців і ще 600 карбованців на канцелярські витрати.

Крім зазначених великих змін у різні роки були ще й такі:

• з 14 червня 1874 року при окружних судах була впроваджена посада архіваріуса,
• з 3 червня 1875 року з’явилися присяжні перекладачі,
• з 18 травня 1882 року при судах уже були й судові розсильні. Щоправда, у Харківському судовому окрузі така посада, незважаючи на його велику територію, існувала лише в п’яти судах — Орловському, Курському, Сумському, Ізюмському й Усть-Медведицькому.

Також у другій половині ХIX сторіччя при прокурорі Харківської судової палати з’явилася посада помічника секретаря з платнею 800 карбованців на рік.

Як ми з вами знаємо, до 1917 року жінки юристами бути не могли, проте в судових установах вони працювати все ж таки мали змогу, адже 9 травня 1900 року набув чинності закон «Про допущення осіб жіночої статі до занять з вільного найму з письмової і рахункової частин у відомстві Міністерства юстиції і урядового Сенату». Реакція на це чоловіків-юристів була вельми своєрідною.

«Від цієї скромної реформи наші канцелярії безумовно виграли, бо жінки ставляться до роботи акуратніше за писарів, які нерідко дозволяли собі пропадати цілими днями, особливо після отримання платні».

Зростання території судового округу, розвиток міста, поява залізниці, як це не парадоксально, украй негативно позначилися на матеріальному становищі судових діячів, яке не відповідало ані кількості, ані важливості того величезного обсягу роботи, яку вони виконували. Від початку призначена їм платня була блискучою у 1860-ті роки, однак із плином часу і зростанням цін вона стала просто нікчемною. Тому для суддів, які не мали власних, хоча б невеличких, статків, перехід до кримінального департаменту чи судового відділення окружного суду був вельми бажаним через добові та прогонні, які видавалися на роз’їзди. А з урахуванням того що від Харкова окремі центри судового округу розташовувались на значних відстанях, ці суми були доволі істотними.

Так, у 1867–1902 роки членами Судової палати перебували 84 особи. З-поміж них 9 перейшло на ту саму посаду в інші міста, 22 отримали підвищення й обійняли посади голови окружного суду чи товарища обер-прокурора, а 30 померли чи вийшли у відставку.

Зазначимо, добавки до платні суддям призначалися лише з середини 1880-х років, та й те далеко не всім. У червні 1884 року добавку до платні отримали лише найстарші з суддів. 1891-го й 1896 років число додаткових окладів було збільшено, а 1899 року з’явилася нарешті добавка до платні в 500 карбованців усім членам суду. Отже, служба суддів у Харківському окрузі була дійсно дуже важка й невигідна, як, загалом, і пенсія. Адже член Судової палати, що прослужив 35 років, міг отримати у найкращому разі 2400 карбованців. При цьому, незважаючи на те що такий розмір пенсії був установлений практикою, кожного разу на це питалося найвище дозвоління з тієї причини, що за законом члену Судової палати пенсія визначалася в розмірі лишень 571 крб 80 коп.

Також цікаво, що за даними 1901 року середній вік осіб, які служили на посаді членів Харківської судової палати, визначався цифрою 60 років, а членів місцевого окружного суду — 53 роки.

Ну а тепер перейдемо безпосередньо до самих суддів.

У чудовій книжці «Батьки й діти судової реформи» Анатолія Федоровича Коні, виданної 1914 року до п’ятдесятиріччя судових статутів, є унікальна світлина першого складу Харківського окружного суду 1867 року.

Підпис до неї такий:

«Зліва направо сидять: член суду Цветков, товариш прокурора Де-Россі, товариш голови Бурнашев, голова Фукс, прокурор Ненарочкин, член суду Булах, член суду Ковалевський, товариш прокурора Морошкін і член суду Куліков; стоять: член суду Зарудний, член суду Денрерадович, секретар Бусло, секретар Жежеро і товариш прокурора Коні».

Про голову ради присяжних повірених Харківського округу Сергія Федоровича Морошкіна я вже писав.

Проте історія життя решти відображених на фото завдяки їхній діяльності на ниві служіння Феміді вповні заслуговує на окремий текст. Однак для історії Харкова, на мою думку, ця світлина вкрай важлива й унікальна ще й тому, що це єдине джерело, завдяки якому ми можемо дізнатися, який вигляд мав найвидатніший, мабуть, суддя нашого міста Олександр Миколайович Бурнашев.

Народився він 1829 року в старовинній дворянській родині Орловської губернії. 1851-го закінчив Імператорське училище правознавства, яке було на той час одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів Російської імперії. Після закінчення розпочав службу в 1-му департаменті Сенату. За кілька років перейшов на службу до Астрахані, де обіймав різні посади аж до голови об’єднаної палати кримінального і цивільного суду включно. 1867 року після відкриття нових судових установ Бурнашева переводять до нашого міста на посаду товариша голови Харківського окружного суду. А з 1878-го по 1887 рік Олександр Миколайович уже обіймає посаду голови Харківського окружного суду.

За 20 років життя в Харкові Бурнашев устиг набути серед мешканців нашого міста загальну любов та повагу, до того ж цілком заслужені. За спогадами сучасників, як суддя він був чужий будь-якому запобіганню; головуючи у справі, він спокійно та неуклінно йшов до своєї мети, намагаючись з’ясувати не тільки формальну, а й матеріальну правду. Водночас як людина чудово вихована він умів наполягти на точному дотриманні закону, не ображаючи самолюбства осіб, що брали участь у справі. Бувши начальником, Бурнашев вирізнявся якнайрідшою чуйністю, особливо коли йшлося про чужу нужду. Чого тільки вартий випадок, коли він, бажаючи дати хворому членові суду можливість дослужити до пенсії, тривалий час виконував подвійну роботу, ведучи справи і за себе, і за нього.

А вільний час Олександр Миколайович цілком віддавав справам благодійності, у різний час бувши членом попечительської ради при Жіночій гімназії Н. Я. Грегорцевич, Жіночій гімназії Є. Н. Драшковської. Однак головним для Бурнашева було все ж таки створення в нашому місті Товариства виправних притулків для малолітніх злочинців, ініціатором якого він по суті й був.

При цьому слід зазначити, що судова реформа мала своїм результатом не лише заснування нових судів (зміну судочинства), а й новий перебіг у сфері благодійності в Харкові. А сама думка про заснування в нашому місті Товариства виправних притулків для малолітніх злочинців виникла серед юристів ще 1869 року. Проте лише 18 грудня 1871 року статут цієї організації було затверджено. А вже 19 грудня відбулися перші загальні збори, на яких головою був обраний ректор Харківського університету В. А. Кочетов, а його заступником — голова Харківського окружного суду Бурнашев. До кінця 1872 року в Товаристві було три почесних і 168 дійсних членів. Початковою метою Товариства було накопичення коштів для влаштування притулку для малолітніх злочинців віком від 10 до 18 років, вміщуваних до нього за судом із метою морального перевиховання. 1876 року було затверджено статут притулку, а 1881 року в Дергачах було завершено його будівництво й прийнято перших 30 вихованців.

Крім турбот про утримання, після виходу дітям видавалися одяг, інструменти, а також підшукувалося місце роботи. У притулку дітей навчали садівництву, городництву, а також теслярському й чоботарському ремеслам.

Прийнято вважати, що 1887 року Міська дума Харкова клопотала перед імператором про запровадження процедури надання звання «Почесний громадянин міста Харкова».

Присвоювали його особам, що зробили найбільший внесок у розвиток міста та його славу. Першим того ж року таким почесним громадянином став голова Харківського окружного суду Олександр Миколайович Бурнашев.

Коли 18 листопада 1888 року він помер, засідання Харківської думи було перервано — усі гласні побажали бути присутніми на панахиді. Та й поховання свого першого почесного громадянина й улюбленого судді місто повністю взяло на свій кошт.

Відспівування Бурнашева відбулося в Успенському соборі (потому його тіло перевезли до міста Орла й поховали на місцевому кладовищі). Ось як це описували сучасники:

«На вулицях, якими йшла процесія, горіли ліхтарі, обвиті флером, траурна колісниця була вкрита вінками; труну з тілом померлого несли на руках судді й присяжні повірені від собору аж до вокзалу залізниці, за труною несли міський прапор і йшла маса народу, що заповнила всю вулицю. Серед тих, хто проводжав, можна було бачити усе харківське суспільство, починаючи зі старших чинів і закінчуючи простими людьми. Усі ці факти ясно доводять, якою повагою користався померлий Бурнашев у нашому місті».

Опісля у пам’ять про Бурнашева його портрет повісили в залі загальних зборів Харківської судової палати, а один із корпусів притулку в Дергачах, що розростався, було названо його ім’ям.

А в наш час ім’я чудового судді й першого почесного громадянина Харкова коли й відомо, то лише одиницям. Хоча, на мою думку, Олександр Миколайович Бурнашев вартий і вулиці, названої на його честь, і меморіальної дошки, і багато чого іншого.