Наприкінці липня 1914 року, незадовго до початку Першої Світової Війни, у Харкові був заарештований та посаджений до в’язниці німецький підданець, власник одного з перших автосалонів Павло Яффе. Історія взяття під варту цієї досить впливової та заможної людини, яка мешкала у нашому місті, а також усі перипетії, пов’язані з її подальшим звільненням, вельми заплутана та цікава. Проте зрозуміти її без законодавчих документів, що стосуються:

• іноземних підданців,
• автомобілів,

абсолютно неможливо.

Тому дозволю собі розпочати сьогоднішню оповідь із законодавства.

За кілька днів після найвищого маніфесту від 20 липня (1 серпня за новим стилем) 1914 року, у якому імператор Микола II проголосив підданцям Російської імперії про вступ у війну з Німеччиною та її союзниками, харківський губернатор писав міністрові внутрішніх справ таке.

«…Отримавши 21 цього липня від начальника штабу Київського військового округу телеграму про те, що підозрілі іноземці підлягають виселенню у Заволзькі губернії, аж ніяк не за кордон, я вдруге звернувся до Вашого Превосходительства з телеграмою та проханням вшанувати мене вказівками з цього приводу.

Не отримуючи до цього часу жодних вказівок з цієї справи, я допоки обмежився забороною видачі закордонних паспортів німецьким підданцям, а інших заходів щодо іноземців, крім встановлення на ними таємного нагляду, я жодних не вживав.

Через викладене і надаючи телеграмі начальника штабу Київського військового округу важливого значення, я уклінно прошу Ваше Високопревосходительство вшанувати мене вказівками про ті заходи, що я маю вжити стосовно німецьких та австрійських підданців, які мешкають у Харкові, а також до яких саме Заволзьких губерній підлягають висилці підозрілі іноземці».

На наступний вже день, 23 липня, від начальника штабу Київського військового округу харківському губернатору надійшов такий наказ.

«Стосовно німецьких підданців, що мешкають у межах ввіреної Вашому Превосходительству губернії, Головнокомандувач наказав вжити такі заходи:

Усім німецьким підданцям, не військовозобов’язаним, проте вповні благонадійним, дозволити проживання в межах театру воєнних дій, за виключенням Волинської та Подільської губерній.

Усіх німецьких підданців, не військовозобов’язаних, що викликають підозри, виселити до Заволзьких губерній.

Усіх військовозобов’язаних німецьких підданців затримувати як військовополонених і передавати до Києва у розпорядження штабу округу, із тим щоб: тим із них, які зобов’яжуться чесним словом і підпискою не прагнути покинути кордони Російської імперії без дозволу і не вживати нічого на шкоду держави, дозволити оселитися в зазначених їм пунктах у межах імперії під наглядом поліції. Тих, хто відмовився від дачі цього зобов’язання, утримувати арештованими».

Із Міністерства внутрішніх справ найдетальніша відповідь з приводу того, що ж робити в Харкові з громадянами ворожих держав, надійшла 26 липня.

«Усі німецькі та австрійські підданці, що обліковуються на дійсній військовій службі, вважаються військовополоненими і підлягають невідкладному арештові, і в подальшому з ними належить вчиняти за вказівкою військового керівництва. Запасні чини також визнаються військовополоненими та висилаються з місцевостей Російської імперії та Кавказу до В’ятської, Вологодської, Оренбурзької губерній, а з Сибіру до Якутської області. Арештовані з доказами шпигунства піддаються суду, арештовані лише за підозрою в шпигунстві, проте без визначених доказів негайно висилаються до згаданих губерній. Австрійці та німці, що мирно займаються, перебувають поза всякими підозрами, можуть залишатися в своїх місцях та користуватися заступництвом наших законів чи виїхати за кордон. Родини австрійців, що висилаються, можуть слідувати за ними…»

Потому 29 липня харківському губернатору від заступника міністра внутрішніх справ надходять нові інструкції стосовно іноземців.

«Доповнення телеграми № 402 повідомляю: через призов Австрією та Німеччиною усіх здатних носити зброю всі австрійські та німецькі підданці чоловічої статі від 18 до 45 років мають вважатися військовополоненими і підлягають негайному арешту і висилці, за виключенням тих, що перебувають на дійсній військовій службі, які мусять утримуватися під вартою і з якими у подальшому належить вчинити за вказівками військового керівництва. Ті зі згаданих першої категорії осіб, благонадійність та лояльність яких за відомостями вашими не підлягає жодному сумніву, можуть за згодою вашого керівництва залишатися на волі в місцях їхнього жительства під наглядом поліції і підписанням підписки про невиїзд за кордон. Хворі та нездатні до військової служби арешту та висилці не підлягають…»

Торкнулося законодавство й автомобільної теми. Так, незадовго до війни, 17 липня 1914 року, було затверджено «Положення про військово-автомобильну повинність у всіх місцевостях Імперії, за винятком Великого князівства Фінляндського», у двадцяти одній статті якого було регламентовано все до найменших деталей.

«Стаття 1. З оголошенням мобілізації збройних сил і під час війни постачання їх саморухомими екіпажами, як-от: пасажирськими автомобілями, автобусами, вантажними автомобілями з їхніми причепними візками, вільними потягами (рутьєрами), мотоциклами та ін., здійснюється обов’язковим постачанням таких від населення.

Стаття 2. Військово-автомобільна повинність поширюється на всі зазначені в ст. 1 цього Положення саморухомі екіпажі, за виключенням тих, що перебувають у палацових гаражах Імператорської Фамілії, а рівно екіпажів, що належать: а) державним установам, казенним установам і закладам; б) іноземним посольствам і місіям, а також підданцям тих іноземних держав, із якими укладено угоди про звільнення їхніх підданців від військових повинностей і реквізицій, за виключенням, проте, саморухомих екіпажів, що використовуються такими іноземцями для торгових і промислових цілей; в) міським громадським і приватним пожежним командам у числі, що визначається чинними про них положеннями; г) державним, земським і обивательським поштовим станціям у числі, визначеному для кожної з них контрактами чи розкладами, що складаються поштовим відомством; д) підприємствам, які утримують правильне поштове сполучення на підставі укладених з поштовим відомством договорів, у числі екіпажів, яке встановлюється зазначеним відомством.

<…>

Стаття 20. Під час мобілізації чи під час війни вивезення приватними особами саморухомих екіпажів, а рівно їхніх приналежностей чи запасних частин із кордонів Імперії забороняється».

23 липня набрало чинності розпорядження, оголошене урядовому Сенату військовим міністром, — «Про визначення умов придатності до військової та військово-морської служби і норм винагороди за саморухомі екіпажі (автомобілі)».

У розпорядженні містилися:

• Інструкція для визначення придатності до військової та військово-морської служби саморухомих екіпажів (автомобілів) і порядку приймання їх при мобілізації та під час війни,
• Інструкція для визначення розміру винагороди за саморухомі екіпажі (автомобілі), що постачаються населенням до військ за військово-автомобільною повинністю.

А вже 29 липня з Міністерства внутрішніх справ харківському губернатору була доправлена постанова Ради міністрів такого вмісту:

«Государ імператор за всепідданською доповіддю військового міністра 25 цього липня найвище повеліти зволив невідкладно відібрати примусовим порядком усі саморухомі екіпажі, що знаходяться в Російській імперії та належать німецьким підданцям, без сплати коштів за такі. Повідомляючи про таке найвище повеління, прошу надати повне сприяння військовій владі невідкладному приведенню до виконання зазначеного найвищого повеління».

Того ж дня все зазначене було оперативно виконано. Наступного дня ЗМІ нашого міста описали «бєспрєдєл» (перепрошую), що стався, на диво сухо й лаконічно:

«Учора чинами поліції на виконання постанови Ради міністрів було здійснено конфіскацію всіх автомобілів, що належать власникам німецького підданства. Конфісковано з-поміж інших автомобілі, що належать фірмі “Людвіг Яффе”».

Коли це читаєш, складається враження, що йдеться про цілком пересічну подію. Хоча архівні документи свідчать про те, що 29 липня 1914 року автомобілі було конфісковано у 8 австрійських і німецьких підданців, причому деякі з-поміж них були представниками чи довіреними особами іноземних фірм.

Загалом кількість відібраних автомобілів склала 30. З-поміж них 20 належали особисто Павлу Яффе чи його фірмі, тобто автосалону.

Сам власник фірми був заарештований та посаджений до в’язниці того самого дня. Безумовно, арешт людини, що очолювала велику фірму та мала у нашому мусті чимало впливових друзів, просто тому, що вона мала німецьке підданство (ставлення влади до якого, як випливає з указів і розпоряджень, було дуже непослідовним), викликало в місті певний  резонанс. Уже 30 липня на ім’я харківського губернатора надходить колективне клопотання від 12 осіб, що перебувають у Яффе на службі, із проханням не опечатувати контору фірми й дати їм можливість продовжувати працювати.

Подав клопотання губернаторові про пом’якшення своєї долі й сам громадянин міста Гамбурґа Павло Людвігович (Леонтьєвич) Яффе. З урахуванням того що текст цього документа багато в чому прояснює ситуацію, що склалася, є сенс навести його майже повністю.

«Маю честь звернутися до ВАШОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВА з нижченаведеним якнайповажнішим проханням.

У теперішній час я утримуюсь під вартою як військовополонений у місті Харкові в казармах Пензенського полку.

Усвідомлюючи, що захід, вжитий Урядом щодо німецьких підданців, викликаний поточними подіями, я тим не менш насмілююся прохати ВАШЕ ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВО замінити мені утримання під вартою звільненням хоча б під нагляд поліції на таких підставах:

Я мешкаю вже 16 років у Російській імперії, із яких 14 років торгую в місті Харкові під фірмою свого батька “Людвіг Яффе”, який понад 37 років має справу в місті Москві і навіть числиться московським I гільдії купцем. За час мого перебування у місті Харкові я встиг зав’язати тісні ділові взаємини з банками, фірмами і приватними особами і зажив репутації чесного й акуратного торговця. Ніколи я не був помічений ні в чому негідному і цілком цураюся політики й всілякого штибу рухів і партій. Я звик до держави і її народу, і ніколи в мене не було наміру покинути країну, що стала для мене близькою й дорогою.

На військовій службі я ніколи не перебував і приписаний до “Ландштурму” [резерв збройних сил, який скликався лише на час війни, відповідав ополченню в Російській імперії. — Авт.] німецької армії, про що маються в мене документи.

На доказ довіри, якою я користуюся в місті, я маю честь надати ВАШОМУ ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВУ при цьому заяву одного видного харківського жителя, що виявив згоду поручитися за мене в тому, що в разі звільнення мого я не відлучуся з Харкова і не дозволю собі нічого супротивного законові та інтересам держави і її громадян. Особа ця це харківської першої гільдії купець Олександр Венедиктович Ігнатов, що живе в місті Харкові по Сумській вулиці в будинку № 45.

Я насмілююся звернути увагу ВАШОГО ПРЕВОСХОДИТЕЛЬСТВА, що звільнення з-під варти матиме значення для мене, людини слабкого здоров’я, і для справи, яку я очолюю. Без мене справа муситиме припинити існування, що, звісно, розорить мене, природно відіб’ється і на інтересах низки осіб, пов’язаних зі мною діловими стосунками, і залишить без місця 12–15 чоловік підданців Російської імперії, що перебувають у мене на службі. Моя особиста участь у справі особливо важлива у теперішній час, бо в мене конфісковано автомобілів та автомобільних шин на суму понад 100 000 карбованців і мені необхідно покласти багато особистої енергії та праці, аби вийти з честю з матеріального утруднення, не припинити платежі й не зронити гідність моєї фірми».

Знайомий вже нам за статтею «Про гаряче літо 1914 року та скандал з американським консулом» громадянин США Самюель Фридрихович Фейз також був одним із перших, хто тоді заступився за Павла Людвіговича Яффе. Після арешту останнього він 1 серпня подав харківському губернатору клопотання такого змісту.

«Честь маю подати Вашому Превосходительству наступне прохання німецького підданця Павла Людвіговича Яффе, який заарештований і утримується як військовополонений у казармах Пензенського полку.

За заявою п. Яффе, він народився в місті Нью-Йорк у Сполучених Штатах Північної Америки 3 серпня за новим стилем 1873 року і ніколи не служив ні в німецькій, ні в іншій армії, оскільки звільнений від будь-якої військової служби ще до досягнення ним 21 року, про що в нього мається свідоцтво, виписане в липні місяці 1893 року.

Він упевнений, що до нього не може бути застосована стаття про військовополонених і що арешт його викликаний непорозумінням, внаслідок чого він якнайпокірніше просить Ваше Превосходительство про призначення слідства і, якщо виявиться, що він заарештований випадково і підлягає звільненню, про розпорядження звільнити його.

Через доказ своєї вдячності та подяки п. Яффе висловлює готовність негайно після свого звільнення пожертвувати чималу суму для тієї чи іншої мети за вказівкою Вашого Превосходительства.

Пан Яффе проживає в м. Харкові вже багато років і добре відомий як купець із певним положенням.

Беручи до уваги все вищесказане, я дозволю собі подати це клопотання на благорозсуд Вашого Превосходительства, не маючи на увазі жодної іншої мети, крім сприяння законності, яка існує в нашому місті завдяки Вашому Превосходительству».

Свідоцтво, яке підтверджувало жалюгідний стан здоров’я Яффе, а також проходження ним курсу лікування, було подано губернатору 4 серпня доктором медицини В. М. Бергером.

Чималу роль в історії, пов’язаній з арештом Павла Яффе, відіграв, звісно, і його адвокат — присяжний повірений Микола Петрович Юшневський. 20 серпня ним було подано просто блискуче складене клопотання про звільнення клієнта з в’язниці.

У документі Юшневський звертає увагу на таке.

1. Від Павла Яффе менше за все можна чекати прояву шкідливої у будь-якому сенсі діяльності для держави та її армії з причини, що той:
   1. живе в Російській імперії 16 років,
   2. у Харкові понад 13 лет років керує фірмою свого батька.
2. На дійсній військовій службі в лавах німецької армії його клієнт ніколи не перебував, а з 1893 року приписаний до 2-го розряду «Ландштурма», що відповідає ратнику 2-го розряду ополчення в Російській імперії.
3. Мешкаючи в нашому місті з 1901 року, Яффе від’їжджав за кордон на дуже невеликий час з метою побачення зі своїми родичами, які живуть у місті Гамбурзі.
4. Павло Яффе насамперед не підданець Німеччини, а громадянин міста Гамбурґа, який став частиною Німецької імперії лише 1871 року. Тому зв’язок підзахисного з ворожою державою «суто механічний».
5. Потому Юшневський зазначає, що абсолютно не має відомостей, які перешкоджають звільненню Яффе, і вбачає лишень одну причину утримання останнього під вартою: 19–20 липня шофер Яффе німецький підданець Петтер і представник автомобільної фірми «Оверланд» Перпер виїхали на машині фірми до Вовчанського повіту і були заарештовані там як німецькі шпигуни. Проте вищезазначений інцидент не має жодного стосунку до Павла Яффе, який відправив Перпера й Петтера туди виключно з комерційною метою збуту автомобілів.

(До речі, інцидент сам собою становить чималий інтерес і дуже детально освітлений в одній із архівних справ. Тож докладніше я обов’язково розповім про нього в окремому матеріалі.)

6. Подальше утримання під вартою Яффе може завдати чималі збитки не лише фірмі його батька, яку він представляє, а й великій кількості представників вітчизняної промисловості і банкам, із якими ведуться спільні справи.
7. На закінчення Юшневський застосовує традиційний і сьогодні аргумент, що й без того слабке здоров’я його підзахисного ще більше підривається ув’язненням.

За пару днів ще кілька поважних громадян нашого міста заступаються за Павла Яффе і ставлять свої підписи ось під таким документом.

«Тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року серпня двадцять другого дня в місті Харкові я, що підписався нижче, даю цю підписку в тому, що, добре знаючи протягом багатьох років німецького підданця громадянина вільного міста Гамбурґа Павла Леонтьєвича (він же Людвігович) Яффе, що мешкає в місті Харкові, як у його особистому житті, так і за його комерційною діяльністю як довіреного фірми “Людвіг Яффе”, я не помічав за ним жодних шкідливих проявів у політичному відношенні, а тому беру на себе запоруку і підписуюсь у тому, що Павло Яффе особа вповні благонадійна і не перебуває в жодних політичних організаціях, суперечних законам Російської імперії, у чому і підписуюсь».

Зрозуміло, що ані клопотання адвоката, ані заступництво низки громадян харківський губернатор ігнорувати довго не міг. Та й серйозних причин затримувати Павла Людвіговича у в’язниці, як ми бачимо, особливо й не було. Тому ввечері 25 серпня Яффе врешті-решт був звільнений.

За іронією долі, наступного дня, 26 серпня, до канцелярії харківського губернатора надійшов анонімний донос такого змісту.

Донесення

Особа, втаємничена в особисті справи німецького підданця Павла Людвіговича Яффе (що перебуває в теперішній час під вартою як військовополонений), передала мені, що вона, за наявними в неї даними, вважає названого Яффе політично неблагонадійним і що надто часті стосунки його з деякими високопосадовими особами в Німеччині носили підозріло конспіративний характер. Установлено також, нібито названий Яффе через свого довіреного в Москві, такого собі Бетьєра, мав найостаннішим часом стосунки з Німеччиною шляхом обміну телеграм при посередництві однієї знайомої особи в Стокгольмі.

Вважаючи своїм священним обов’язком повідомити Вашому Превосходительству про це заради вжиття відповідних заходів запобігання стосовно Яффе, я жалкую, що задля збереження особистого спокою особи, яка передала мені ці відомості, мені теж доводиться залишитися НЕВІДОМИМ».

Але про те, що було з Павлом Яффе потім, я розповім уже наступного разу, адже історія геть не маленька.

Тож далі буде.