Не так давно у своєму тексті про харківських депутатів — юристів у I–IV Державній думі поміж інших я згадував Максима Максимовича Ковалевського і князя Олександра Дмитровича Голіцина. Незважаючи на різницю у віці, між ними окрім депутатства є чимало спільного. Обидва уродженці нашого краю. Обидва народились у вельми заможних та шляхетних дворянських родинах і були, кажучи сучасною мовою, представниками золотої молоді. А ще обидва вони, нехай і в різний час, у мемуарах згадують про своє навчання на юридичному факультеті. І саме про студентські роки Максима Ковалевського й Олександра Голіцина піде мова в сьогоднішній статті.

1868 року закінчивши із золотою медаллю 3-тю Харківську гімназію, Ковалевський стає студентом Харківського університету. За його власними словами, він був настільки пересичений тим, що видавали в гімназії за науку, що в перші місяці лише грав у карти та відвідував провінційні бали, раути та обіди. Щодо вибору факультету та фаху у нього також чіткого бачення не було. Проте все вирішив випадок.

«Мені було менше 17 років, і я далеко не вирішив ще, який факультет мені обрати. Єдині предмети, що захопили мене більше завдяки домашнім урокам, ніж гімназійному викладанню, були історія та література. Записавшись на юридичний факультет, я гадав якийсь час перевестися на словесний. Від цього рішення я відмовився, потрапивши на лекції професора Рославського-Петровського. Цей старий, прикрашений не лише сивиною, а й зірками, у молодості написав непоганий курс статистики. При мені він читав історію Давнього Сходу. У вступній лекції він оголосив нам, що вмістом його курсу буде вивчення імен фараонів 32 династій, причому він буде користуватися однаковою мірою ієрогліфічними написами та істориком Манефоном. Ця цікава перспектива одразу відрізала в мене будь-яку наснагу».

Та й лекції чудового юриста, фахівця з міжнародного й державного права, професора Дмитра Івановича Каченовського справили на молодого студента 2 курсу чималий вплив й ще більше посилили його бажання вчитися на юридичному факультеті.

«Плавною мовою він викладав свої міркування про вплив міжнародного права на зміну долі людства. Свідок сучасної війни, протягом якої зневажено не саме право, а й будь-яка моральність, я, далебі, не проти думати, що обидва поняття стоять, скоріше, у зворотному відношенні: не міжнародне право змінює долю людства, а доля останнього впливає на зміну міжнародного права. Але тоді я ще був замало загартований подіями, аби не повірити на слово талантливому лекторові, не розділити його захоплення предметом, правильне розуміння якого матиме своїм наслідком людське щастя. Цей огляд усієї історії з пташиного лету змусив працювати мою фантазію. Лектор обіцяв довести свою основну думку в найближчих лекціях з історії міжнародних взаємин — від давнини і до наших днів. Паралельно цьому зростанню складалися й ті норми розуму й справедливості, до яких зводиться, урешті-решт, усе міжнародне право…

…Я став відвідувати лекції Каченовського, який читав студентам 4-го курсу, п’ять разів на тиждень. Це змусило мене пропускати лекції власних професорів та присвячувати вільний час, свободний від безпутного світського життя, читанню історичних книжок».

Саме завдяки Дмитру Каченовському Максим Ковалевський буквально ковтає праці Франсуа Лорана, Генрі Галамма, Франсуа Гізо, Томаса Бокля. «Усі ці книжки примусили працювати мою наукову фантазію, але не в спрямуванні до вивчення догми права», — пише він у своїх спогадах.

Незважаючи на те що «Історію римського права» читали студентам юридичного факультету лише на 2 курсі, запит на широке освітлення перебігу розвитку людської культури спонукав юного Максима Максимовича вже на першому році навчання самостійно розпочати освоювати цей предмет.

«Його читав Станиславський — один із найначитаніших юристів, яких мені видалося слухати в Росії. Він водночас обіймав і кафедру енциклопедії права. Про піднесеність його мисленнєвого лету можна судити хоча б за першими словами його літографованого курсу: “У житті роду людського завжди й усюди трапляються глибоко вкорінені в людях віра в буття Верховної Істоти, у добро та моральність, право, справедливість і правду”. Курс продовжувався встановленням відмінності між мораллю та правом, вивченням джерел права, стислим образом засад громадянського, кримінального, державного і міжнародного права».

Паралельно з цим Ковалевський усе більше та більше відчуває  пустоту провінційного середовища Харкова і тієї золотої молоді, серед якої він сам і перебуває. Зблизившись із кількома студентами, що поділяли його погляди, Максим Ковалевський задля напрацювання самостійного світоспоглядання читає реферати, а також бере участь у дискусіях. Одним словом, на 1 курсі юридичного факультету він зажив життям студента, який дещо забігає наперед і більше стурбований загальним саморозвитком, аніж вивченням своєї спеціальності. А ще на чималий подив своїх таки товаришів з картярства і дворянських вечірок Ковалевський із великим успіхом перейшов на 2 курс, тоді як усі вони на іспиті провалилися.

«Досі пам’ятаю їхню комічну появу до моєї квартири із гучною скаргою, що я їх обманув, — зачинявся, мовляв, на ніч та штудіював нотатки. Оскільки вони відстали від мене на рік, то я поступово вийшов із їхнього середовища й зажив уже повним студентським життям».

Професор кримінального права в Харківському університеті й автор дисертації «Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві» Леонід Євстафійович Владимиров також справив вплив на Максима Максимовича. У своїх «Спогадах» Ковалевський пише про свого улюбленого викладача таке:

«Він був красивий, добре володів словом, виступав подеколи у кримінальних процесах, і ми йшли за ним до суду стільки, аби чути його, скільки й молодого товариша прокурора, що прибув із Москви і швидко завоював усі симпатії. Це був не хто інший, як відомий нині всій Росії Анатолій Феодорович Коні. Мені вдалося чути його в одному з гучних процесів, які поклали початок його репутації. Розум, краса й шляхетність мови, багатство образів, тонкий, стільки ж психологічний, скільки і юридичний аналіз, уміння вчасно зробити вдалу цитату — і вище за все це щирий пошук судової правди, готовність знайти пом’якшувальну обставину, бажання не нашкодити підсудному гонитвою за ораторськими ефектами та здатність до блискучої імпровізації, яка особливо виступала у відповідних промовах, — усе це взяте разом примушувало дивитися на нього як на деяке „диво” стільки ж природи, скільки й мистецтва. Він не промовляв громоносних промов за зразком публічних обвинувачів Франції, він не ґвалтував також свого голоса, проте самий цей голос був настільки звучним, вимова така чітка, що стоячи навіть у найвіддаленіших рядах, легко було чути всіляке його слово. Я кажу “стоячи”, оскільки публіки втовплювалося так багато, що ніде було впасти яблоку. Нові суди щойно запроваджувалися в Харкові. Вони притягували до себе загальну увагу. Судоустрій та судочинство зробилися вперше в Росії популярними предметами. Ми жваво цікавилися судом присяжних, судовою експертизою і меншою мірою теорією прямих та дотичних доказів. На всі ці запитання давав нам відповідь у своїх лекціях та книжках молодий приват-доцент Владимиров, що замислив влаштувати й зразкове розбирання процесів у самій будівлі університету. Я виступав на них то в ролі обвинувача, то в ролі захисника і, нарешті, судді із безпристрасним резюме голови».

А ще вечорами по п’ятницях у професора Владимирова часто збиралися для спілкування професори й студенти. Саме там і відбувається перше знайомство Ковалевського з багатьма відомими людьми нашого міста, імена яких добре знані й досі. Прикладом, із фізиком Андрієм Петровичем Шимковим, хіміком Миколою Миколаєвичем Бекетовим, окулістом Леонардом Леопольдовичем Гіршманом. Улюбленим був студентами юридичного факультету також  Петро Павлович Цитович, що читав лекції з громадянського права.

«Його курс був почасти побудований на „теорії надбаних прав“ Лассаля. Він детально зупинявся на речовому праві та „Вченні про власність“. Для тих, на щастя ще небагатьох, кого на лекціях турбувала лише доля майбутніх іспитів, його курс був не з-поміж легкозасвоюваних. В отриманому ним анонимному листі низка грубощів завершувалася обіцянкою пом’яти йому ребра в разі провалу. Із цим листом він прийшов якось до аудиторії та прочитав його нам після закінчення лекції, кажучи, що залишає нам самим розправитися з цим Ноздрьовим і не має на меті давати справі подальшого ходу. Цим він одразу завоював наші симпатії. Нема чого додавати, що Ноздрьов не з’явився. Цитович влаштовував у нас зразковий розгляд складних громадянських процесів. Я спробував взяти в них участь і був присоромлений. До судової казуїстики у мене не виявилося жодних здібностей. Я міг би зробитися хіба що „совісним суддею“».

Серед обов’язкових для майбутніх юристів предметів того часу були судова медицина, вітчизняна історія та богослів’я. Лекції з останнього, як пише Ковалевський, відвідували протягом двох років украй слабко й до іспиту практично не готувалися.

Оскільки гімназійна підготовка до природничих наук була того часу вкрай слабкою, викладачеві судової медицини Миколаю Лаврентійовичу Залеському довелося ледь не половину свого курсу читати студентам юридичного факультету лекції з анатомії та фізіології. А історією своєї держави студенти, виявляється, узагалі не цікавились.

Під впливом праць відомого французького політика, соціолога й економіста П’єра-Жозефа Прудона Ковалевський пригадує, як у роки навчання в університеті серед студентів прочитав публічно свою найпершу написану працю — доповідь під назвою «Теорія анархії Прудона», яка наробила в Харкові настільки багато галасу, що привернув увагу до студентських зборів навіть жандармського генерала Ковалинського. Однак Максим Максимович чесно зізнається, що під час перебування його в університеті більше все ж таки переймався власним саморозвитком, аніж політикою.

«Останні два роки мого перебування в університеті сплили в посиленій праці. Під впливом Каченовського я уже на 18 році життя більш чи менш зупинився на виборі фаху. Я став серйозно займатися державним правом європейських держав. Каченовський схиляв мене, щоправда, у бік міжнародного права, проте воно здавалося мені ще настільки завислим у повітрі, так замало відокремленим від загальнолюдської моральності й не вилитим у загальнообов’язкові норми, що мені хотілося зосередитися на вивченні чогось більш позитивного. Мене цікавила тоді, як і тепер, тісна залежність між зростанням державних установ та змінами суспільного укладу, у свою чергу викликаними еволюцією економічних порядків. Історія установ та історія громадськості — такі були найпривабливіші для мене теми. Я прочитав доволі багато книжок, переважно іноземними мовами, з історії англійського та французького державного права, а також із питань народного представництва».

За чотири роки навчання, успішно склавши іспити, Максим Ковалевський закінчив юридичний факультет Харківського університету.

Наприкінці своїх спогадів про ті часи він пише:

«Якщо я запитаю себе у цю хвилину, що дав мені університет за 4 роки мого перебування у ньому, то я змушений буду з чистою совістю сказати, що він не зробив із мене юриста. Будь-який німецький студент виходить із більшими пізнаннями в галузі цивілістики й криміналістики. Але натомість він вільний від обтяження своєї пам’яті цілою низкою даних, без яких може обійтися юрист-практик, так само як і юрист-теоретик. Для нього не обов’язкові ані статистика, ані богослів’я, ані навіть вітчизняна історія. Проте він знає не лише римське, а й канонічне право, якого у нас взагалі не читають. Стати доктором utriusque juris (обох прав) можна було в Німеччині лише під цією умовою. Університетові я завдячую, якщо не казати про спеціальну підготовку з державного й міжнародного права, насамперед і головним чином, моїм загальним розвитком. Він викликав у мені загальні запити, породив певні наукові погляди, дав спрямування моїй не лише теоретичній, а й практичній діяльності, справив на мене не лише освітній, а й виховний вплив. І всього цього він досяг не самими лекціями та практичними заняттями, а й відкриттям мені можливості тісного товариського спілкування, можливості гурткового життя з людьми, для яких не менш за мене було дорого напрацювати собі певне світоспоглядання за допомогою читань та живого обміну думок. Ось чому зводити роль університетів до самих лекцій та семінарів, ставитися до студентів як до сторонньої публіки, із якою професор стає до безпосереднього спілкування лише на іспиті, перешкоджати утворенню поміж слухачами наукових гуртків та збіговиськ, забороняти їм відвідини лекцій на інших факультетах, окрім обраного ними, відмовлятися від будь-якого особистого обміну думками з ними, від надання їм порад і літературних вказівок — дорівнює зведенню ролі університету до ролі спеціальної школи, ролі, за якої він не може слугувати вихованню і всебічному розвиткові  поколінь, що зростають».

Блискучий князь Олександр Дмитрович Голіцин про отримання юридичної освіти пише в своїх спогадах у третій главі під назвою «Університетський період».

Ситуацію зі вступом до університету та вибором фаху після закінчення ним зі срібною медаллю 2-ї Харківської гімназії (однієї з найкращих, до речі, у нашому місті) 1892 року він чесно описує таким чином.

«Не маючи жодної особливої наснаги в цьому напрямі й бувши матеріально забезпеченим завдяки статкові моїх батьків, такий вирішився без особливого утруднення природним чином. Було вирішено, що я поступлю в університет на юридичний факультет, що дає вищу освіту загального характеру. Мій друг Сашко Куракін обрав той самий шлях, і оскільки його молодший брат Іван перебував у гімназії, батьки його вирішили залишатися в Харкові. А мої батьки, особливо за наполяганням моєї матері, вирішили іншим чином. Вони обрали нашу столицю для вміщення мого до університету. Головний мотив, який керував моєю матір’ю, зводився до двох пунктів. По-перше, вона бажала увести мене до кола моїх чисельних родичів, які мешкали в Петербурзі, а по-друге, розширити мій світогляд, уводячи мене до круговерті столичного життя, настільки відмінного від умов проживання у селі та провінції. Згадуючи тепер те враження, яке справило на мене таке рішення моїх батьків, я змушений зізнатися, що воно було подвійної природи. З одного боку, мені було шкода розлучатися з моїм незмінним другом дитинства Сашком Куракіним, який вступив до Харківського університету, а з іншого боку, перспектива долучитися до небаченого ще життя нашої розкішної столиці, побачити весь блиск її, мати можливість відвідувати наші імператорські театри, що гриміли на весь світ, обертатися у вирі вищого кола столиці через посередництво моїх родичів, із якими я нетерпеливився звести знайомство, — все це збуджувало мою цікавість, лестило моєму самолюбству, і нарешті останнє почуття перемогло, і я ясно пам’ятаю, що із палкою жагою очікував на мить, коли ми вирушимо в путь до нових, не звіданих мною ще умов життя нашої імператорської столиці.

Мої батьки вирішили першого року не заводити власну квартиру, а винайняти умебльовану і подивитися, як складуться всі обставини.

В серпні 1892 року я з матір’ю вирушив у путь задля зарахування мене до університету».

Далі Голіцин досить детально та в усіх подробицях пише про свою подорож із Харкова. Чималу увагу в спогадах приділено і першій прогулянці Санкт-Петербургом. Проте у місті на Неві під час подання документів до університету стався невеличкий казус. Тож вступив Олександр Дмитрович на юридичний факультет, кажучи сучасною мовою, у прямому сенсі по блату. І треба віддати йому належне: сам князь відверто пише про це.

«Наступного дня, захопивши всі свої папери, я попрямував до канцелярії університету, аби зарахуватися до юридичного факультету. За чинними правилами володіння атестатом зрілості давало на це право без будь-яких іспитів. Мені і моїй матері й на думку не спадало, що може статися якась затримка. Але така трапилася, і до того ж вельми серйозного кшталту. Усі вакансії були вже заповнені, і мені просто відмовили у зарахуванні на зазначений факультет. Проте моя мати негайно вдалася до всіх своїх зв’язків. У Ліфляндській губернії в родовому своєму замку «Венден» мешкав рідний старший брат її батька граф Еммануїл Карлович Сиверс, вельми важливий та високопосадовий сановник, Обер-Гофмейстер Вищого Двору (у Російській імперії людина, що обіймала таку посаду, розпоряджалася фінансами двору й придворним штатом. — Авт.), який за життя мого діда  часто приїздив до нього з усією родиною погостювати у Старі Водолаги і бував у нас у Довжику.

Моя мати йому написала, прохаючи зарадити моїй біді, бо залишалось одне з двох: чи то втратити рік, чи то покинути думку про вступ до С.-Петербурзького університету та повернутися до себе у Харків. Граф Сиверс, бувши другом тодішнього Міністра народної освіти Делянова й потурбувавшись особисто приїздом до Петербургу, через нього влаштував моє зарахування на юридичний факультет понад норму. Я виявився, на справжню мою радість, прийнятим до С.-Петербурзького імператорського університету».

Далі в усіх невимовних подробицях упродовж багатьох сторінок князь змальовує свої перші кроки в столичному суспільстві, відвідини театрів та званих вечорів, на яких збирався весь квіт тодішньої аристократії, гулянки з циганами, ігри в карти на гроші, а також безліч інших деталей світського життя тієї доби. Зрозуміло, що столичність і приналежність до найвищих щаблів суспільства накладали відбиток не лише на спосіб життя студентів юридичного факультету, а й на їхній зовнішній вигляд.

«Як при сюртуку, так і при мундирі заведено носити з лівого боку шпагу і бути завжди при білих пальчатках. Синій комір та околичка кашкета дуже гарно гармоніювали з темно-зеленим сукном; біла шовкова підкладка доповнювала шик та красу цього вбрання. Темна двобортна шинель із синіми лацканами офіцерського крою завершувала туалет пристойного студента. Через зазвичай суворі зими петербурзького клімату була дозволена особлива вільність носити миколаївську сіру шинель з бобрами, з чого користалися особливо шикарні студенти.

Тих студентів, які точно дотримувалися приписаної вище форми, охрещували власні ж товариші, що не належали до світського суспільства, презирливою назвою „білопідкладник“».

Потому впродовж багатьох сторінок глави «Університетський період» князь знову повертається до опису званих вечорів, дуелей та інших розваг золотої молоді того часу, через що починає здаватися, що мова в третій главі його спогадів і надалі йтиме лише й виключно про це. Проте потому Голіцин на сторінках своїх спогадів таки здивовує читача.

«Досі той, хто читав мої спогаді, міг би дійти висновку, що весь мій час у перший сезон мого перебування в Петербурзі я проводив у знайомстві з моїми родичами, у відвідинах їх, у флірті з моїми знову надбаними гарненькими кузинами, у балах, у відвідуванні театрів і балету і в усякого штибу інших веселощах. Проте це не зовсім так. Так, усе сказане вище стосувалося святкових і недільних днів, іноді післяобіднього часу і вечорів на тижні, але всі буденні дні тижня неухильно з самого ранку присвячувались університетові».

До речі, князь, виявляється, відвідував заклад надзвичайно акуратно. За його словами, кількість студентів університету того часу дорівнювала близько 4000 осіб. Основна маса їх навчалася на юридичному факультеті. Про своїх викладачів та їхні лекції Олександр Голіцин відгукується з великою любов’ю та теплотою:

«На першому курсі читав історію російського права видатний професор Сергєєвич. Йому була відведена найбільша аудиторія, розташована амфітеатром на кшталт Сорбонни, оскільки його лекції відвідували студенти не лише юридичного факультету, а часто й інших факультетів. Лекції завжди були жваві, дотепні, доступні розумінню кожного і закінчувалися зазвичай оваціями з боку слухачів.

На першому курсі відвідувалися також виступи тоді ще приват-доцента Свешникова, що читав місцеве право. Мене як майбутнього земського діяча його курс дуже цікавив. На прийдешніх семестрах мені довелося слухати таких корифеїв кримінального і громадянського права, кримінального судочинства, державного і міжнародного права, як Сергієвський, Коркунов, Таганцев і Мартінес…

…Моєму ревному відвідуванню лекцій сприяла ще одна обставина. Я одразу потрапив у гурток порядних і серйозних товаришів».

Під час навчання на 2 курсі юридичного факультету князя Олександра Дмитровича екстренно викликають із Петербурга додому у родовий маєток Довжик. Причина такої терміновості вкрай проста: його батько, застудившись на відкритому повітрі, захворів на черевний тиф і перебував при смерті. Наприкінці листопада 1893 року, за кілька днів після приїзду сина до родового маєтку, князь Дмитро Федорович Голіцин помер. Організація поховання, а також вирішення різноманітних питань, пов’язаних зі спадком, затримують Олександра Голіцина в Харківській губернії майже на два місяці. Про своє навчання у той важкий для нього час він пише вкрай лаконічно.

«Наприкінці січня мені нарешті вдалося вибратися назад у Петербург і взятися до університетських лекцій та підготовки до складання іспитів за четвертий семестр. У цей період мого перебування в Петербурзі я нікуди не потинався, перебуваючи в глибокому траурі. Повернувшись навесні у Довжик після закінчення семестрових випробувань, я з головою занурився у справу управління маєтком».

Проте великі земельні й фінансові володіння роду князів Голіциних у Харківській губернії потребують від юного спадкоємця все більше й більше особистої присутності та участі. З цієї причини, на початку 1895 року склавши семестрові іспити, Олександр Дмитрович продовжує своє подальше навчання на юридичному факультеті вже у нашому рідному місті.

«Харківський університет мені довелося відвідувати дуже мало. За півтора роки перебування в ньому я відвідував лекції лише наприкінці кожного семестру, вивчаючи за рукописними лекціями відповідних професорів у себе вдома в селі».

На початку січня 1896 року Олександр Голіцин одружився з Катериною Миколаївною Хвощинською. Після повернення з медового місяця, аби надолужити пропущений час, береться за зубріння предметів і готується до здавання іспитів. Допомагає йому в цьому і його чарівна дружина. Причому, судячи зі спогадів самого князя, роль її була в цій справі геть не малою.

«Активність допомоги моєї молодої подруги життя виявлялася в тому, що вона переписувала всі ті лекції, які за відсутності підручників мали лягти в основу іспитового предмету. Так, прикладом, її рукою було переписано все церковне право. Але крім того, вона стежила за тим, аби я не відволікався нічим від свого прямого завдання штудіювання всіх курсів, що входили як предмет у прийдешні іспити у Державній комісії перед закінченням університету…

…Доказом того, що вона з успіхом виконала своє завдання, слугує та обставина, що, як я вже мав нагоду раніше описувати, ми всі вшістьох, які разом займалися та одночасно складали іспити, закінчили їх за першим розрядом, причому троє з-поміж нам, на той час одружених, склали іспити з усіх без виключення предметів на круглі п’ятірки. Це було приписано тому, що за нашою спиною незмінно стояли наші дружини, які ревно стежили повсякчас за тим, аби, не відволікаючись нічим, ми ревно зубрили свій черговий предмет».

Про те, скільки ще студентів юридичного факультету склали успішно у той час свої іспити на відмінно завдяки своїм дружинам, історія, на жаль, умовчує.

Проте більш ніж красномовно про успіхи навчання Олександра Дмитровича свідчить той факт, що після складання іспитів самим деканом юридичного факультету Голіцину було запропоновано залишитися при університеті з метою підготовки до наукового ступеня.

«Природно, така пропозиція дуже полестила, і я коливався, чи прийняти її, але загальне положення наших родинних справ, які сильно заплуталися за час управління нашими майновими справами співопекуном фон дер Лануніцем, безповоротно схилило мене до необхідності присвятити себе вирішенню їх».

А після закінчення юридичного факультету долі наших героїв склалися геть по-різному. Максим Максимович Ковалевський став ученим зі світовим ім’ям. Читав лекції в Оксфорді, Берліні, Парижі, Лондоні, Чикаго та багатьох інших містах. Написав величезну кількість наукових праць і статей. На час початку Першої світової війни, перебуваючи в Німеччині, як і багато наших земляків, був заарештований і лише навесні 1915-го повернувся на рідну землю. Помер 5 квітня 1916 року.

Блискучий князь Олександр Дмитрович Голіцин до юриспруденції після закінчення університету так і не повернувся. Став щасливим батьком трьох синів. У різний час обіймав посади голови Харківської повітової земської управи та повітового предводителя дворянства. Потому підтримував гетьмана Скоропадського.

У березні 1920 року князь, так само як і відомий уже нам Леонід Таубер, емігрує з країни і спочатку осідає в Югославії, а потім перебирається до Франції.

Однак, незважаючи на все це, саме завдяки мемуарам Ковалевського і Голіцина ми з вами можемо і в наш час дізнатися чимало цікавих подробиць про навчання та викладання на юридичному факультеті у другій половині XIX сторіччя.