Леонід Браїлівський, що в імені твоєму для Харкова приховано?

Мабуть, у багатьох жителів нашого міста є свої улюблені будівлі. Хтось захоплюється старовинними особняками через їх красу, для когось має значення їх архітектор або якась пов’язана подія. Особисто для мене одна з таких «най-най» важливих та улюблених — будівля колишнього Харківського комерційного училища імператора Олександра III, що знаходиться зараз за адресою: вулиця Пушкінська, 77.

Харьковское коммерческое училище императора Александра III (улица Пушкинская №77)

Харківське комерційне училище імператора Олександра III (вулиця Пушкінська №77)

Як відомо, на спорудження цієї будівлі в 1889 році провели архітектурний конкурс.

Переможцем став проект видатного архітектора й уродженця Харкова Олексія Бекетова. Вважається, що перемога саме в цьому конкурсі стала одним з перших його помітних творчих успіхів. А сам будинок, де в наш час розташовується Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, фігурує в багатьох списках як найперша споруда О. М. Бекетова в Харкові.

А. Н. Бекетов

О. М. Бекетов

Однак не лише в його житті ця будівля зіграла важливу роль. Значно вплинула вона на подальшу долю іншого нашого земляка — Леоніда Михайловича Браїлівського, який був помічником Олексія Миколайовича під час будівництва Харківського комерційного училища.

Парадоксально, але факт. Незважаючи на те, що ім’я Браїлівського, без перебільшення, відоме у всьому світі, воно забуте та невідоме в його рідному місті. З цієї причини, не претендуючи абсолютно на повноту, спробуємо все ж зрозуміти та відповісти сьогодні на запитання: «То що ж в імені його для Харкова приховано?».

Дослідження сучасних закордонних науковців про Леоніда Михайловича починаються зазвичай з фрази «Народився в Харкові в дворянській сім’ї». Що це був за дворянський рід і чим він знаменитий — зовсім незрозуміло. Але ж історія дворян Браїлівських вкрай цікава.

Родоначальником роду став Володимир Іванович Браїлівський. Кар’єру свою він почав в 1804 році, вступивши на службу до Бєлгородського повітового суду. Потім був переведений в повітове казначейство, де згодом дослужився до грайворонського повітового казначея. Посада ця була важлива та відповідальна. Адже функції повітових казначейств полягали, зокрема, в прийомі, обліку та зберіганні всіх належних державному казначейству доходів і будь-яких спеціальних платежів — земських зборів, зборів з добровільного страхування. А також — у видачі промислових і торгових посвідчень, реалізації цінних паперів за державними позиками, продажу актового гербового паперу, знаків сплати гербового збору (гербових марок), судово-митних марок.

За вислугу років 14 травня 1845 року Володимир Іванович отримує чин колезького асесора. У тому ж році він помирає. В історії роду Браїлівських саме 1845 рік мав ключове значення.

Через 12 років, 11 березня 1857 року, до Харківського дворянського депутатського зібрання від титулярного радника Олексія Володимировича Браїлівського надходить прохання, в якому читаємо наступне:

«Батько мій, колезький асесор Володимир Іванович син Браїлівський, отримав чин колезького асесора 14 травня 1845 року і помер, а він не був записаний з сімейством всім своїм до дворянської книги родоводу. Бажаючи бути записаним в таку книгу по Харківській губернії разом з братами моїми, титулярним радником Олександром, колезьким секретарем Михайлом, малолітнім Семеном і сестрою дівицею Софією, честь маю просити Харківське дворянське депутатське зібрання про внесення нас в зазначену книгу».

Супутні документи до прохання додавалися. На засіданні від 13 травня того ж року Харківське дворянське депутатське зібрання, розглянувши прохання, визначило наступне:

«Через те, що померлий Володимир Іванович отримав чин колезького асесора на дійсній службі до найвищого Маніфесту 11 червня 1845 року, записати дітей його в спадкове дворянство».

Цілком розуміючи, що вся суть вказаної ситуації може бути не зовсім зрозуміла, дозволю собі її пояснити. У кожній губернії Російської імперії в той час були спеціальні дворянські родовідні книги, що складалися з шести частин. У них вписувалися дворянські роди певної категорії.

Родословная книга

Родовідна книга

В першу частину родовідної книги вносилися роди, які мали жалувані грамоти від коронованих осіб, диплом, герб і печатку, а також сім’ї, які значилися в дворянському стані до 100 років.

До другої частини — роди, які підпадають під указ імператора Петра I від 16 січня 1721 року. Тобто всі обер-офіцери та їхні нащадки.

До третьої частини були внесені сім’ї, які мають VIII клас по табелі про ранги та підпадають під дію указу імператора 24 січня 1722 року:

«Усі служителі російські або чужоземні, які осьми перших рангів або дійсно були, мають оних законні діти та нащадки на вічні часи найліпшому старшому дворянству у всяких достоїнствах та авантажах рівно вшановані бути, хоча б вони і низької породи були, і перш від коронованих осіб ніколи в дворянську гідність зведені або гербом забезпечені не були».

До четвертої частини входили іноземні сім’ї, які приїхали в імперію та вже мали дворянську гідність.

У п’ятій частині — титуловані родини, що мали «спадково або з ласки коронованої голови назву або княжу, або графську, або баронську, або іншу».

У шостій частині — стародавні благородні дворянські роди. «Стародавні шляхетні, не інші суть, як ті роди, яких докази дворянської гідності за сто років і вище сходять; благородний ж їх початок покритий таємницею».

Отримання на службі чину колезького асесора, що відповідав восьмому класу Табелі про ранги, давало спадкове дворянство. Маніфест, виданий зовсім скоро після смерті Браїлівського — 11 червня 1845 року, — вже передбачав тільки особисте дворянство, тобто без права передачі у спадок. Таким чином, можна сказати, що Браїлівські у дворянство буквально проскочили.

Сім’я була з Бєлгорода, проте з першої половини XIX століття осідає міцно на наших землях. У 1838 році вже знайомий нам старший з братів, Олексій Володимирович Браїлівський, починає службу в Харківській казенній палаті. І робить стрімку кар’єру. До 1879 року він має низку орденів за службу, чин надвірного радника (VII клас в Табелі про ранги) й обіймає посаду старшого помічника наглядача першого округу в Харківському акцизному управлінні — установі, що займається збором акцизів з виробів з вина і спирту, дріжджів, тютюну, цукру, освітлювальних нафтових масел і запалювальних сірників.

Молодший брат, Михайло, після закінчення Бєлгородського повітового училища в 1843 році почав свою службу в місцевому повітовому казначействі канцелярським служителем. Але в тому ж році (мабуть, що не без допомоги свого старшого брата) був переведений в Харківську палату державного майна. Подальша кар’єра Михайла Володимировича, судячи з формулярного списку, розвивається не менш стрімко, ніж у його брата.

У 1849 році — переведений в Харківську казенну палату.

У 1851 році — проведено в губернські секретарі.

У 1853 році — бухгалтер і скарбник Харківського інституту шляхетних дівчат.

У 1858 році — чиновник особливих доручень при Казенній палаті (контора чарочного відкупу).

У 1861 році — наглядач третього округу питно-акцизного управління.

У 1862 році — канцелярія управління питного збору. Найвищим наказом проведений в колезькі асесори.

У 1864 році — губернське казначейство Харківської казенної палати.

У 1866 році за вислугу років проведений в надвірні радники.

У 1868 році — в комісії при повітовій земській управі й її член.

Був кавалером ордена святого Станіслава другого ступеня, а також нагороджений медаллю на Андріївській стрічці в пам’ять війни 1853–1856 років. У другій половині XIX століття в Харкові у Браїлівського був власний будинок на вулиці Мало Німецькій (зараз це вулиця Донець-Захаржевського). А у його дружини Софії Степанівни (уродженої Сідляревської) — в Павлоградському повіті в Катеринославській губернії 270 десятин землі.

1 вересня 1864 року у Михайла Володимировича народився первісток — Михайло. Його хрещеним став колезький асесор Олександр Володимирович Браїлівський. Молодший син, названий Леонідом, народився 23 травня 1867 року і був хрещений в харківському кафедральному Успенському соборі. Сприйменником в метричних книгах у нього вказаний надвірний радник Олексій Володимирович Браїлівський. Цікаво, що і сини інших Браїлівських були хрещені там само. Не менш цікавий факт того, що хрещеними були їхні рідні дядьки.

Повернемося все ж до Михайла Володимировича. У матеріалах, написаних про його сина, фігурує практично одна і та сама фраза: «Його батько, надвірний радник Михайло Володимирович Браїлівський, був міським головою». На жаль, незважаючи на всю привабливість, це твердження абсолютно не відповідає дійсності. З архівних документів випливає, що Михайло Браїлівський в періоди з 25 лютого 1871-го до 10 травня 1885-го і з 5 червня 1887-го до 1 червня 1889-го був членом Харківської міської управи (виконавчого органу Харківської думи), а також — гласним міської думи нашого міста (в 1871–1874, 1875–1878, 1879–1882, 1887–1891 роки). З 1875 по 1884 роки Браїлівський обіймає посаду «заступника місця міського голови». Тобто виконуючого обов’язки, поки міський голова, наприклад, знаходиться у від’їзді.

Він також входить до правління «Харківського товариства виправних притулків», входить до правління уповноваженим «Харківського товариства взаємного страхування майна від вогню».

При цьому Браїлівський працював разом з такими відомими людьми, як Христина Данилівна Алчевська, Іван Ілліч Мечников, Микола Миколайович Бекетов, Владислав Андрійович Франківський. Тобто сім’я Браїлівського була в нашому місті заможною і, як то кажуть, зі зв’язками.

На початку 1880-х років старший син Михайло Михайлович залишає Харків і стає студентом найстарішого з технологічних навчальних закладів Російської імперії — Санкт-Петербурзького практичного технологічного інституту. Молодший Леонід після закінчення Харківського реального училища в 1886 році вступає до Імператорської академії мистецтв.

Останні роки навчання там були для Леоніда Браїлівського вкрай складними. Адже 8 жовтня 1889 року помирає його батько, а 4 січня 1890 року — мати. Однак удари долі не зламали його, і 5 листопада 1890 року Браїлівський отримує успішний атестат про закінчення теоретичних курсів і звання класного художника архітектури 1-го ступеня. У наступні три роки Леонід Михайлович виконує обов’язкові програмні практичні літні завдання, а також бере участь в різних конкурсах на отримання срібних і золотих медалей. В цей же час осиротілі брати Браїлівські продають будинок в Харкові.

Як я писав вище, батько Браїлівського працював в Харкові та був знайомий з Миколою Миколайовичем Бекетовим. Також Леонід Михайлович Браїлівський та Олексій Миколайович Бекетов (нехай і в різний час) навчалися в одних і тих самих навчальних закладах:

  • Реальне училище (Харків),
  • Академія мистецтв (Санкт-Петербург).

Тому зовсім не дивно, що до реалізації свого першого великого архітектурного проекту — будівлі Харківського комерційного училища імператора Олександра III — Олексій Миколайович підключив Леоніда Михайловича. У своїй унікальній монографії (на 200 сторінок), присвяченій творчості Браїлівського, видатний дослідник Антоніна Альбертівна Шаханова наводить цитату Олексія Бекетова зі знайденого нею архівного документа:

«Сім засвідчую, що академіст архітектор Леонід Михайлович Браїлівський був у мене помічником під час будівництва Харківського комерційного училища протягом 1890 і 1891 років. Крім Комерційного училища, ще перебував помічником під час виконання будівельних робіт будинку особняка пана Алчевського з 1889 р. по теперішній день. Класний художник архітектури 1-го ступеня О. Бекетов. 27 серпня 1891 року».

Здание коммерческого училища

Будівля комерційного училища

Кількома роками пізніше, в 1994 році, приклавши до цього свідчення як докази свої детальні креслення, Браїлівський подає прохання про його допуск до конкурсу на золоті медалі. Кожна з них давала можливість не лише отримати чергове звання, а й здійснювати пенсіонерські поїздки за кордон для ознайомлення з кращими світовими зразками живопису, скульптури й архітектури, а також вдосконалення знань і майстерності.

В результаті, 5 листопада 1894 року за підписом президента Імператорської академії мистецтв і ректора Іллі Юхимовича Рєпіна Леоніду Михайловичу було видано свідоцтво про право на пенсіонерську поїздку. Надалі він здійснює подорожі до Греції, Італії, Франції, стає учнем художників Р. Бомпіані (Рим) і Р. Жульєна (Париж).

Його малюнки й обміри церков придбала Академія мистецтв, а деяку частину — Візантійський музей при Сорбонні в Парижі. Копії розписів церкви Спаса на Нередиці були за рішенням Академії видані у вигляді альбому. Пізніше відомий французький вчений-византолог Габріель Мілле використовував копії, виконані Браїлівським, в своїй книзі, виданій в Сорбонні.

Вельми цікава і характеристика художнього рівня його робіт:

«Доказом того, що випускники архітектурного класу нерідко малювали та писали аквареллю не гірше живописців, служать роботи Л. М. Браїлівського, чия робота може служити зразком відмивання аквареллю по-мокрому. Цією важкою технікою, яка не дозволяє робити виправлення, Браїлівський володів досконало».

У 1905 році Леонід Михайлович підписав разом з іншими художниками-передвижниками лист-звернення діячів образотворчого мистецтва. У ньому висувалася вимога повного оновлення державного ладу.

Леонид Браиловский

Леонід Браїлівський

Браїлівського називали «майстром місхорських вілл», для яких він використовував стиль модерн. Саме тому в Криму діяльність Леоніда Михайловича не була забута. І в «Календарі знаменних і пам’ятних дат Криму на 2012 рік», серед інших подій, зазначений день народження Браїлівського.

А ще наш з вами земляк є автором здійсненого проекту надгробного пам’ятника своєму другові Антону Павловичу Чехову.

Надгробный памятник А. П. Чехову

Надгробний пам’ятник А. П. Чехову

У 1916 році Браїлівський удостоївся звання академіка Академії мистецтв, ставши тим самим останнім, хто отримав це звання до революції. З 1914 року за станом здоров’я Браїлівський переважно перебуває в Криму. Там він живе та творить в період Громадянської війни. Восени 1920 року Браїлівський з дружиною, як і багато інших наших земляків, були вивезені англійським військовим судном в Константинополь.

Але столиця Туреччини для багатьох «білих емігрантів» була лише першою зупинкою на важкому шляху. З 1921 по 1924 роки Браїлівські вже живуть в сербському Белграді. Там вони створюють театрально-оформлювальну художню майстерню, працюють в народному театрі. Всього за цей період Леонід Михайлович разом з дружиною оформив 17 вистав (з них вісім оперних і одна балетна). Костюми та декорації, створені Браїлівськими, викликали фурор і сенсацію. А один з них — царя Душана — був навіть представлений в 1925 році в Парижі на виставці декоративного мистецтва. З цієї причини в Сербії донині досліджують творчість Браїлівського.

З кінця 1924 року та до кінця свого життя наш геніальний земляк жив і працював в Римі. Там він створює декорації, пише картини, бере участь у виставках, а також — у міру своїх сил — допомагає біженцям з колишньої Російської імперії.

У 1932 році виставка картин Леоніда та Римми Браїлівських в музеї Петріанум і, частково, в Папській колегії налічувала 42 полотна. Надалі колекція картин Браїлівських за сприяння, зокрема, папи римського Пія XI, була придбана Ватиканом.

Леонід Михайлович помер 7 липня 1937 року. Причина достеменно не відома. Переважна більшість дослідників з даного питання цитують текст з роботи О. Мілановіча (Milanovic O. Beogradska scenografija I kostimografija. 1868-1941. – Beograd):

«Він загинув в 1937 році в Римі, на 69-му році життя, випадково вражений пострілом в міжусобній сутичці фашистів. Так закінчилося життя, на шляху від Москви до Риму через Белград».

Некрологи пам’яті художника, похованого на римському кладовищі Верано, були надруковані у багатьох газетах країн Західної Європи. У наш час твори Леоніда Михайловича знаходяться в музейних зібраннях різних країн, а колекціонери мало не з усього світу купують його полотна.

І тільки дивом збережена будівля, де зараз знаходиться Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, нагадує харків’янам про те, де народився, виріс, робив перші архітектурні проекти, той, кого можна назвати харківським Леонідом Великим.